ГЛАВА 12

Іванка.
Вечір наступного дня пройшов під гаслом «стороннім вхід заборонено»! Точніше — я не в змозі нікого бачити й ні з ким розмовляти.

Якщо чесно, геть нерозважливим було рішення припхатися сюди. Виявилося, що я зовсім не готова протистояти почуттю, яке вважала давно забутим і похованим у глибині свідомості. А насправді це кохання, як цвіло, так і квітне яскравим цвітом у грудях, змушуючи робити дивні вчинки…

— Агов, подруго! Так і продовжиш переховуватися в своїй кімнаті? — постукала, а потім увійшла Катя.
— Повір, так буде тільки краще! Я знову нікого не ображу і не зроблю чергової дурниці, — відповіла я, обхопивши коліна й сидячи на ліжку.
— Нагадую, твоє кохання ходить десь зовні… — протягнула Катерина.
— Хай іде куди-інде. Я не придатна для стосунків, — з сумом зітхаю, хоч і намагаюся посміхнутися.
— Куди це мене щойно відіслали? — озвався Мишко, який теж протиснувся у двері.
— До чого тут ти? — підперла боки Катя.
— Пф. Нічого ви не розумієте! — звів брови на переніссі. — Доки хтось вмикає режим жіночих страждань, я через вас запізнююся на круту вечірку.
— Більше жодних вечірок! — видала я.
— От умієте підставити! Я ж слово дав хлопцям, що прийду з двома красивими дівчатами. До речі, я ще й досі чекаю на вибачення!

«Я вже й губи склала, щоб відповісти йому щось не надто улесливе… але в останню мить забракло сміливості. Та й чого це я? Чи варто зганяти образу на іншій людині? Як не як, він щиро прагнув допомогти».

— Вибач, — промовила.
«А вибачитися, виявилося, не так уже й складно!»

— З тебе поцілунок! — не розгубився цей нахаба.
— Цього вже точно марно чекатимеш! — відповіла я.
— Тоді ти винна мені повільний танець на сьогоднішній вечірці.
— Нахабність — друга радість! — підсумувала Катя. — Ти так розрекламував цей захід, що вже й мені кортить там побувати!
— Ходімо, Іванко! Впевнена, що наш сусід не сумує так, як ти, а бере від життя все і по повній! — звернулася до мене подруга.

«І знаєте, я знову дозволила себе вмовити! Не тому, що слабкодуха й не вмію казати «ні». А тому, що від смутку й болю повільно починаю сходити з розуму. Аби бодай на щось перемкнутися й не стежити за вікном навпроти! Вже навіть не впевнена, що зможу діждатися дати повернення додому, так нестерпно перебувати там, де щомиті можеш зустріти ЙОГО! Або стати свідком його любощів.

Розумію: не дуже логічно вибиратися зі сховку саме зараз. Але «логіка» — це точно не про мене».

— От і чудово! — заплескала в долоні Катя, наче щойно врятувала мене від смертельної хвороби.
— Повільний танець! — вкотре нагадав Михайло.

«Він що, справді вірить, що варто мені з ним станцювати — і все: чари спадуть, мара на ім’я Свят розвіється, і житимемо ми удвох довго та щасливо? Яка казкова маячня!»

Тож я вирішила сховатися, щойно ми втрьох опинилися на вечірці. Вірніше — пересидіти десь, поки все не закінчиться.

Спочатку глянула на кущі, та троянди погано підійшли для сховку, тож дрібними кроками, озираючись, помандрувала в будинок.

Здається, ця кімната підійде. Обережно відчиняю двері. Тиша й спокій огортають одразу. Ідеально. Головне — не заснути, а то Катя підніме тривогу.

На всяк випадок зачиняю двері. Світло не вмикаю, щоб не видати свій сховок.
Починаю намацувати щось схоже на диван. Нарешті знаходжу, сідаю… і за мить підхоплююся, наче обпечена. Бо опинилася зверху на чужих колінах.

Одразу спалахує настільна лампа. Мружуся й задкую до виходу, аби врятуватися втечею. Та не цього разу: мене затисли з обох боків сильні руки, притиснувши до дверей.

Відкриваю перелякано очі — й мене пронизує гарячий погляд Свята.