ГЛАВА 11

Іванка.
Споконвічна проблема багатьох дівчат, а може й не тільки дівчат: той, кого кохаєш ти, не кохає тебе, а той, кому потрібна ти, не викликає жодних почуттів у твоєму серці.

«Вирішили, що я після невдалої вечірки відпочиватиму в ліжку? То ви ще погано мене знаєте!»

Мені ж недостатньо вражень на сьогодні, тому я здерлася на підвіконня, щоб було зручніше вести спостереження за сусідським будинком. Вже навіть почала клювати носом, а вечірка все триває й триває.

Нарешті музика стихла, а світло в кімнаті Свята загорілося.
Неприємно стисло в грудях від передчуття. Та й що це я? Поводжуся, як фанатка, стежачи за кожним його кроком.

Серце до нестями стискається від болю, кров стукає у скронях.
Ось першим до кімнати увійшов Свят, а за ним — та сама дівчина.
Її руки тягнуться до нього. Вона невпинно скорочує відстань. І все… Світло згасає раніше, ніж я встигла промовити своє улюблене «байдуже» й зіскочити з підвіконня.

Ось так руйнуються… ні, навіть не дівочі мрії. Я давно не мрію про нього. Правда. Але як стерти гіркоту приниження й розчарування? Як перестати відчувати себе самотньою невдахою?
Залишається заздрити, бажати опинитися на її місці й підглядати крадькома.

Стійке відчуття відрази до себе стало завершенням цього вечора. Ось так зраджена присяга дає про себе знати. Якщо вже вирішила — не варто озиратися. Йди лише вперед, гордо розправивши плечі.

«Я тебе відпустила…» — промовляю сотий раз крізь сльози й нарешті засинаю.

Свят.
— Зараз, тільки футболку перевдягну, бо якийсь йолоп примудрився залити її пивом, — пояснюю Риті, що мушу на секунду піднятися до власної кімнати, перш ніж провести її додому.

Але замість того, щоб зачекати, вона йде слідом.
— Рито… — промовляю втомлено. Вилиці напружуються, бо вона вперто скорочує відстань між нами.
— Я зараз не в гуморі! І якщо чесно, не дуже маю бажання продовжувати.
— Чому це, любчику? Якщо між нами вже певний час усе взаємно, хіба сьогодні погана нагода зробити це разом? — сексуально шепоче.

— Хто такий Славко? — питаю, і бачу, як на мить змінюється її обличчя.
— Приятель дитинства, не більше, — відповідає спокійно.
— Який виконує будь-які твої забаганки? — насуплюю брови.

«Я ж не сліпий! Хоч і не зводив очей з Іванки, але бачив, із ким той тип розмовляв перед тим, як штовхнути її у басейн».

— Славко — дуже невдалий привід для твоїх ревнощів! — натискає на вимикач, і світло гасне.

«А хто сказав, що це ревнощі? Просто я чіпляюся за будь-який привід, щоб позбутися твого товариства», — майнула думка.

— Не треба, Рито! — впіймав її за руки й знову увімкнув світло.
— То ми пара чи ні? — знервовано запитує вона.
— Ні! — стримано відповідаю, нарешті розставивши всі крапки над «і».

Наче тягар упав із моїх плечей, варто було сказати це вголос.
За мить у її очах заблищали сльози, вона розвернулася й хутко помчала сходами вниз.

Мав би наздогнати, зупинити — щоб на емоціях не наробила дурниць. Але її вчинок щодо Іванки зупинив мене.
Усе мало бути інакше…

Підійшов до вікна й глянув на сусідський будинок. Темрява і далеке світло самотнього ліхтаря — ось і вся картинка.

Перед очима знову й знову той самий епізод: Іванка шкереберть летить у воду, потім Михайло слідом за нею. Ціле рятувальне шоу розгорнув — тільки лінивий не спостерігав. Тож вирішив не додавати епічності. Чомусь був упевнений, що з нею все буде добре. Тому й скоротив кількість спостерігачів на одного та пішов тоді геть.