ГЛАВА 10

Рита.
Ось і ця дівка не забарилася. Швидко обводжу її постать із голови до самісіньких п’ят.
«Нічого надзвичайного! Але краще відразу прибрати її зі свого шляху».

А це вже мені геть не подобається — зоровий контакт, який вмить виник між ними, щойно Свят помітив її.

— Славку! — кличу свого вірного міньйона.
— Що, Ритусику? — широко посміхається до мене.
— Бачиш ту дівку? — розвертаю його в потрібному напрямку.
— Ага, — киває. — Що треба зробити?
— Скинь її ненароком у басейн.
— А що мені за це буде? — облизався Славко.
— У боргу не залишуся…

Іванка.
На жаль, справжнє життя не має нічого спільного з казкою. Реальність буває жорстокішою та може боляче вдарити.
Як у Свята жодної спільної ознаки з чарівним принцем, так у мене — з Попелюшкою. Я всього лише знову обпеклася і вкотре довела собі, що в минуле вороття немає.

Занадто сильно відволіклася на погляди з Красинським, щоб стежити за тим, що відбувається навколо. І відразу поплатилася. Хтось — чи то ненароком, чи то навмисне — штовхнув мене, і я впала в басейн.

Випірнула, спльовуючи воду. Тру обличчя, невтішно розуміючи, що зараз схожа на панду з чорними колами під очима, бо туш безжально розтеклася. Роззираюся злякано довкола. Хтось регоче й показує на мене пальцями, хтось просто зневажливо спостерігає.

  Не встигла оговтатись, як Михайло стрибає слідом за мною.
— Я врятую тебе! — вигукує, і я знову опиняюся у воді через бризки від його приземлення поряд.
— Відпусти мене, — хриплю нервово й пручаюся, бо не схожа на ту, що зараз потребує порятунку.
— Не бійся… — хапає мене цей бовдур, наче ще не всі навколо звернули на мене увагу.

«Відчуваю себе повною невдахою. А що ж у цей час робить Свят?», — запитаєте ви.
«О, він страшенно зайнятий! Саме зараз відпив зі свого келиха, розвернувся і попрямував у бік будинку! Якось так…»

Думаю, немає сенсу пояснювати, що більше на цій вечірці мені робити нічого.

— Що сталося? — запитала Катя, щойно ми з Михайлом повернулися.

Ну як «повернулися»… Михайло вирішив, що раз витягнув мене з води, то його місія — тягнути мене на руках аж до їхнього будинку. Щоб його…

— Михайле, постав мене вже нарешті на землю! — обурююся.
Але той не поспішає виконувати мій наказ. От же ж, дорвався!

— Чому ви мокрі? — здивовано кліпає на нас подруга.
— Я, бо мене хтось штовхнув, а Михайло — бо кинувся рятувати, — роздратовано відповідаю і крокую в будинок, нарешті відчувши землю під ногами.
— Мала б подякувати! — чимчикує слідом Мишко.
— Хіба така проблема вибратися з басейну, дна якого дістаєшся ногами? Чи як ганьбити мене, то на повну? — розвертаюся до нього.
— Це така твоя вдячність? — завівся Михайло.
— Можна було просто простягнути мені руку, але легкі шляхи не для тебе, правда?
— А я попереджала, що з відвідин сусідської вечірки нічого гарного не вийде! — втрутилася Катя.

— Ти так завелася, бо Святові було байдуже, що ти впала у воду! — в’їдливо кинув Михайло.
— А що той мав зробити? Стрибнути до басейну й побитися з тобою, хто перший витягне мене з води?
— Виправдовуй його й далі! — зі злістю у голосі видав хлопець.
— Ви двоє, досить! — заволала Катерина.

— Почекай! — наздогнала мене вже біля ванної кімнати. — Я, звичайно, не знаю всієї ситуації, але принаймні Мишко щирий. І робить усе, щоб догодити тобі чи захистити.
«Біда в тому, що ні захисту, ні допомоги від нього я не прошу», — сутужно зітхаю подумки.

— Просто його допомога весь час привертає зайву увагу, — намагаюся пояснити. — А я зараз не дуже цієї уваги потребую.
— Ти подобаєшся йому, хіба ще не помітила? — прошепотіла Катя.
«Помітила, звичайно! Та що я маю робити, коли до Михайла не відчуваю жодних почуттів? Хіба що роздратування після деяких його вчинків», — кусаю нервово губи, аби не бовкнути це вголос, і намагаюся позбутися мокрого одягу.