ГЛАВА 9

Іванка.
Від монотонної вечері втрьох — я, Михайло та Катя — відволікла гучна музика зовсім неподалік. А я й рада: принаймні заговорили, бо така тиша була, що чути, як горобці клювали сусідську вишню.

— Це що за…? — Катька хутко вистрибнула з-за столу й подалася до вікна. — Дідько, давно казала зрубати ці кущі — нічого ж не видно!

— А на що там дивитися? Вечірка у Красинського — й так зрозуміло, — спокійно відповів Мишко.

— Нам там робити нічого! — відрізала Катька й за мене вже вирішила.

— Дарма. А я піду, — запхав у рот величезний шмат м’яса Михайло.

— Ти своє обличчя в дзеркало бачив? — поцікавилася вона.

— Синці прикрашають справжнього чоловіка, — відповів він із повним ротом.

— Я чула, як ти вихвалявся перед друзяками, що всіх сьогодні порозкидав на річці, — не втрималася я й одразу отримала холодні погляди в чотири ока.

«А що не так? Хіба я збрехала?» — довелося міцно стиснути щелепу, щоб не бовкнути ще чогось. Інакше валізи доведеться збирати швидше, ніж скінчиться моя відпустка.

— Зате поцілунок дістався Святу! — в’їдливо кинула Катька. Не знаю тільки, кого більше хотіла вколоти цим — брата чи мене.

— То, може, ще й на вечірку підеш? — недовірливо примружив очі Мишко. То чи образа ще говорила з нього, чи вирішив, що мені забракне сміливості.

— Може і піду! — видала, сама не чекаючи від себе такої реакції. Мабуть, просто на виклик зреагувала.

Михайло від подиву перестав жувати, а Катька вкотре за день закотила очі. Останнім часом вона робить це так часто, що я вже починаю перейматися за її зір.

Свят.
Вечір видався спекотним. Знайомі й не дуже на повну розважаються: прихльобують пиво та іншу слабоалкоголку на моєму подвір’ї, пірнають у прохолодну воду басейну.

Настрій, якщо чесно, припаскудний. Напевно, й вечірку вигадав, аби Ритка нарешті переключилася на щось інше й перестала вішатися на мене.

Стою в самісінькому центрі з келихом у руці.

— Привіт, Святе! Крута вечірка, — тисне руку хтось малознайомий, а мій погляд прикутий до іншої постаті.

«Неочікувано та сміливо!» — промайнула думка.

Мружу очі, нахиляю голову трохи набік, ледве стримуючи посмішку.
Іванка зупинилася неподалік, злякано роззирається довкола. Все б нічого — та що поряд із нею робить Михайло? Це неподобство треба виправляти. Тільки ще не вигадав як.

Та чи міг я подумати, що сьогодні все закінчиться так…

Рита.
Двадцять хвилин до подій, описаних вище.

— Рито, ходімо припудримо носика, — промовляє Лідка, хапає за руку й тягне до будинку Свята.

Я й сама рада: від третього коктейлю вже відчуваю потребу відвідати вбиральню.

— Як просуваються справи з Красинським? — зненацька цікавиться Лідка.

— Та все схоплено, — відповідаю. — А чого питаєш?

— Просто, — скривилася вона.

— Ні, не просто. Ану викладай! — хапаю її за руку й притискаю до стіни перед дверима.

— Що це на тебе найшло! — обурюється подруга.

«А й справді, чого я зреагувала так агресивно?»

— Вибач, — відпускаю її. — То до чого ця розмова? — переминаюся з ноги на ногу: страшенно хочеться в туалет, але розмова цікавіша.

Насправді рівень тривоги аж зашкалює. Свят останнім часом поводиться дивно. Прохолодою від нього віє за сто метрів. Ще тиждень тому проходу не давав, а тепер, коли я готова на все — повний ігнор.

— То у вас зі Святом все добре? — шепоче Лідка.

— Звичайно! Має бути добре! Хіба я дурепа випустити Красинського з рук?

«Заможна родина, такі перспективи…» — додаю подумки.

— То краще тримай його в своїх рученятах! — мружить очі Лідка. — Бо…

— Бо що? — знову втрачаю терпіння.

— Бо дехто не гребує цілувати його у всіх на очах, — в’їдливо додає вона.

— Ти що таке верзеш? — знову хапаю її, цього разу тягну до кімнати.

— Те, що бачила на власні очі! — вже без стриманості випалює подружка, щойно ми зачинили двері.

— То, може, не пий більше, а то й не таке примариться! — огризаюся.

— Це ти краще стеж за своїм хлопцем! Якщо він, звісно, твій…

— Звичайно мій! — обурююся.

«Може, й не пропонував ще нічого, і до інтиму справа не дійшла, але я вже подумки купила весільну сукню й дітей назвала. Як це — не мій?!»

— Тепер спочатку і по порядку! — збираю останню витримку.

— Свят сьогодні на річці кинувся захищати дівчину, а потім, коли бійка закінчилася, та йому гарненько віддячила, поцілувавши.

— У щоку? — промайнула остання надія.