ГЛАВА 8

Іванка.
— Тебе і на п’ять хвилин не можна саму лишати? — незадоволено вигукує Катька, щойно ми відходимо на достатню відстань.

— Наче це я тих покидьків за пивом посилала! — складаю руки на грудях. — Я пригод не шукала…

— Ага, вони самі тебе знайшли! — додає подружка. — Дай подивлюся на твоє око, — звертається вже до Мишка, який надувся наче той сич.

— Жити буде! — бурмочу тихенько. Ніхто ж не просив його лізти у бійку.

«Ну вже якщо поліз, то принаймні хоч слідкуй, щоб не прилетіло…»

— Мене більше переймає не те, що через тебе зав’язалася бійка… — відводить мене вбік. — А те, що ти зробила потім.

— А що я зробила? — вмикаю режим «дурненької».

— Серйозно? — не витримує Катька. — Ти знову за старе? Не вдавай, що зараз не розумієш, про що я! А як же ж обіцянка?

— Я всього лише подякувала! — пересмикую плечима, удаючи, ніби нічого й не сталося.

— То сказала б «дякую» тим ротом — і досить! — в’їдливо відповідає вона.

— Я була на адреналіні! — спокійно зауважую.

— То поцілуй мене, я теж тебе рятував! — встряє Мишко.

«Ай, як негарно підслуховувати», — промайнула думка.

— Пізно! Мене вже відпустило. Тому можу лише подякувати цим ротом! — відповідаю їм обом.

— Он, глянь! — киває у бік Свята, який ще секунду тому плескався у воді сам. — Бачиш? — з погано прихованим задоволенням протягнула вона.

— Та байдуже! — відвертаюся, аби не витріщатися на нього й ту блонду.

«Яка різниця, якщо в той момент я дозволила собі те, що давно хотіла, але через дівочу сором’язливість не могла собі дозволити? Завжди було цікаво, як це — цілуватися з ним. А тепер уже все. Знаю. І не цікаво! Мій маленький гештальтик закритий! І байдуже, що моїх друзів аж розриває. Врешті-решт, це моє життя, і я хочу прожити його роблячи власні помилки, а не слухаючи чужі настанови. Та й на тому!»

Свят.
Ритка сама допалася до моїх губ, скориставшись тим, що мої думки літали десь далеко.

Здавалося б — той самий рух, схожий дотик. То чому така різна реакція на поцілунок?

У першому випадку — наче легка свіжість огорнула. Солодка на смак, запашна. Хотілося продовжити мить, смакувати повільно, неквапно пестячи. Вона здивувала, розпалила, зацікавила, миттєво відволікла від бійки. І зникла, як легкий вітерець, залишивши солодкий післясмак на губах і шалене бажання повторити.

У другому… Задуха від обіймів. Нав’язливий смак перестиглої вишні, рухи на автоматі, без почуттів. Холод по шкірі, розчарування й відчуття провини за те, що певний час був зачарований… Та трунок не подіяв, чари розвіялися.

Хапаю Риту за зап’ястя, аби розімкнути коло її рук.

— Не зараз, навколо люди! — чіпляюся за першу причину, що спала на думку.

— А раніше тебе це не переймало? — здивовано кліпає вона.

— То було раніше! — відказую й вибираюся з води.