ГЛАВА 5

   Іванка

«Як не соромно підглядати!» — картаю себе і все одно не можу відвести погляд від сусідського вікна.

Посміхаюся, тільки й того, що не пританцьовую поряд із підвіконням.
«Який привід для радощів?» — запитаєте ви в мене.
«А й дійсно?»

Зупиняюся і нарешті замислююся, чому так зраділа.
«Ну це ж так очевидно! Бо Свят повернувся додому без тієї дівки. І сам не залишився в неї, і її до себе не запросив! Хіба не привід для радощів?

Хоча… Стоп! А мені яка різниця? Я ж присягнула собі: більше ніякого Свята! Відпустила… Поховала любов, а тепер знову пританцьовую варто було тільки глянути в мій бік! Як і не було тих п’яти років.

Чи не дурепа? Наче ж не п’ятнадцятирічна вже, мала б порозумнішати!

І він! Він… Самовпевнений, егоїстичний, самозакоханий типчик…»

Кусаю нервово губи, а сама, здається, намертво прикипіла до його постаті…

Ось — швидким рухом той позбувся футболки. Мить грав м’язами перед дзеркалом, тішачись, напевно, своїм відображенням, а потім підскочив і повиснув на перекладині.

«Трясця! І чому в його будинку такі величезні вікна!»

Аж голову набік схилила, розглядаючи.
Який там сон, якщо за вікном таке видовище!

«Десять, одинадцять…» — рахую, як він легко робить вправи.

Ловлю себе на тому, що від здивування навіть рот сам по собі відчинився.
«Іванко, тримай себе в руках!» — віддаю сама собі наказ, аби ще тіло так слухалося.

Нарешті він зіскочив на підлогу й упевненою та розслабленою ходою попрямував у бік вікна.
Я аж відсахнулася.

«Дівчино, заспокойся! Навряд чи він побачив тебе, адже в кімнаті геть темно».

Свят сперся на долоні, і на мить мені здалося, що його погляд зосередився на мені…

— Вставай, сонько! — почула крізь сон голос Катерини.

«О котрій я вчора заснула? То Свят був сном чи все ж таки справжнім, а не вигаданим?»

— По одинадцятій годині, а ти досі в ліжку! — гримає подружка. — Ану швиденько злазь і мерщій снідати, через пів години ми маємо вже гуртом виїздити на річку.
— Я нізащо більше не сяду в автівку твого брата, — бубоню у відповідь, продираючи заспані очі.
— То можу домовитися зі Святом, щоб підкинув тебе! — не забарилася з відповіддю Катька.

«От же ж, пригріла зрадницю…» — сціпила зуби я, розмірковуючи.

— Ні, ліпше раритет Михайла! — вигукую швидко, сон як рукою зняло.
— От так би й відразу! — підперла боки руками Катя, а я відчула себе в шкірі цуцика, якого щойно піддали дресурі.
— Мерщій на кухню снідати, доки мій братик не знищив увесь салат та канапки!

Усе ж таки вдалося відпроситися на п’ять хвилин, аби привести свій зовнішній вигляд до ладу. І де тільки взялася витримка, бо, уявіть собі, жодного разу за весь ранок не визирнула у вікно.

«Вирішено! Виконано! Що я, слабкодуха якась! Нехай займається своєю зазнобою! А я… Я зосереджуся на пошуках справжнього кохання!

Серйозно! Що я страшко якесь, врешті решт!

Ось, хоч би взяти Михайла — аж облизався і жувати перестав, щойно я увійшла до кімнати. Вже мовчу про те, що ретельно обвів мене поглядом від маківки до самісіньких п’ят».

Після сніданку швиденько переодягнулися в купальники, прихопили найнеобхідніше та вирушили до річки.

Ну як вирушили — забралися до салону автівки, але та вперто відмовилася заводитися. Цього разу я вмостилася разом із Катею на задньому сидінні, щоб знову не ризикувати прилягти в самий неочікуваний момент.

— Агов, Святе! — гукнув Мишко.

«Тільки не він… Його лишень-бо не вистачає для повного щастя», — шепочу самими губами.

— Допоможеш? — питається в нього.

І хлопці вдвох починають пхати ззаду автомобіль. А моя уява зрадницьки підкидає картинку: як внапружуються м’язи Свята в цей момент, та ще й учорашні спогади про тренування не забарилися.

Нарешті, кляте авто зрушило з місця. Михайло на ходу встигнув вскочити й зайняв водійське місце.

— Може й тебе підкинути? — викрикнув Катчин брат у вікно, а мене від цих слів аж залихоманило.
— Я пізніше! — впевнено відповів Свят, відтираючи від бруду замурзані долоні.

Звідки знаю? Бо не вигадала нічого розумнішого, ніж озирнутися в цей момент. Можливо, саме моя присутність стала вирішальною, чому той відмовився!

«Байдуже! Правда ж? Мені має бути байдуже… Я так часто повторюю це слово останнім часом, але користі з цього — нуль».