ГЛАВА 3

  Іванка

Аж злість бере. На себе, в першу чергу, що піддалася вмовлянням подружки й погодилася приїхати.

— Це що було? — запитую в Каті, доки ми підіймаємося сходами до моєї кімнати.
— Ти про що? — робить вигляд, що не розуміє.
— Не «про що», а «про кого»! — роздратовано додаю.
— А ти про Свята-а, — нарешті доходить і їй.
— Отже, чутки не справдилися, — підсумовую.
— Хтось поділився неправдивою інформацією. Або ж Свят в останню мить змінив рішення з якихось причин, — проспівала Катерина.

«Мені б зараз її гарний настрій!»

— Та не переймайся ти так! — починає втішати мене. — Хтозна, можливо, ранком його вже тут не буде. А може, ви ще поладнаєте, стільки часу минуло!
— Оце вже точно ні! — вигукую й оглядаю кімнатку.

Маленька, але по-домашньому затишна. Нічого зайвого: шафа, ліжко, косметичний столик із дзеркалом і… Вид у вікні на сусідній будинок. Вгадайте, чий! І навмисно не вигадаєш!

Катька заходилася допомагати розкладати мої речі по полицях. Щось ще щебетала, але її слова долітали до мене уривками.

— Що це! — вигукнула дівчина й почала визирати у вікно.
— Ти про що? — поцікавилася я.
— Хіба ти не чуєш? — здивувалася Катька. — Знову мій нестерпний братик утнув чергову дурню. Шкода, як раніше не вийде настукати про його витівки матері — вже дорослий і живе окремо. Максимум, що йому світить, — велетенське нічого!

Я лише знизала плечима у відповідь.

— Ходімо, хочу бачити на власні очі, що відбувається, — потягнула мене за руку подружка, і мені залишилося лише покірно слідувати за нею.

Так ми удвох «висипали» на подвір’я й попрямували до гаража, звідки лунала гучна музика.

— Ти чого галасуєш? Хочеш, щоб сусіди поліцію викликали? — підперла боки Катя.
— Глянь, який раритет виміняв на пляшку пива! — задоволено вигукнув Михайло, демонструючи касетний магнітофон дев’яностих, який гучно розривався хітом тих часів. — І він усе ще працює!
— О-о, та тут вечірка! — підтанцьовуючи, промовили майже одночасно друзі Михайла.

Поглянувши на цих двох, майже під два метри хлопців, важко було зрозуміти, як їм вдалося протиснутися одночасно в невеликий отвір хвіртки. 

— Тільки вас і бракувало! — роздратовано видала Катерина.
— Я ж казав, що вона скучила за нами! — підморгнув один із них.
— А як звуть подружку? — поцікавився інший і обвів мене поглядом із голови до п’ят.
— Її не звуть, вона сама приходить! Але вам це точно не світить! — прокричав Михайло й ревно загородив мене собою.

«Чи не занадто активно він себе поводить по відношенню до мене?»

Думаєте, все обмежилося лише цією парочкою новоприбулих? От і ні, наче медом це місце намащене. Залишалася тільки «вишенька на тістечку» — Свят зі своєю подружкою, які теж вирішили забрести по-сусідськи на вогник.

Чому я так упевнена, що то саме його подружка? Ну хоча б тому, що його рука обіймає її за плечі.

— Ну що ж, — приречено зітхнула Катька. — Вечірка так вечірка. Головне, щоб гості не рознесли нам усе, — вже тихіше додала, нахилившись до мого вуха. — Допоможеш зробити коктейлі?
— Звичайно! — одразу погодилася.

«Та куди завгодно, аби той Свят знову та знову не потрапляв на очі!»

— Ось і причина знайшлася, чого це Красинський заявився після того, як пообіцяв, що його не буде! — почала Катька, щойно ми залишилися самі.
— Байдуже, — відмахнулася, а всередині все стискається від неприємної туги.

«Клятий, клятий Свят і почуття до нього! Як же ж я помилялася, коли розраховувала на те, що з роками це кохання зітреться з пам’яті або щезне!»

— От і вірно! — зраділа Катя. — Озирнись, стільки хлопців навколо, навіщо тобі той Свят?
— Давай не будемо про нього! — стиснула склянку в руці так, що аж кісточки побіліли.
— Зізнавайся, хто більше сподобався? Сергій чи Дмитро? — ніяк не вгамовувалася вона.
— Та я їх бачила від сили пару хвилин! — відповіла й почала нарізати лайм скибками.
— Так, усе вірно! — погодилася вона. — В нас ще купа часу й можливостей. Ти права, що це я накинулася на тебе. Та й друзі Михайла ще ті шибеники, тобі потрібен серйозний хлопець…

Катя не встигла договорити, бо в цю мить до кухні увійшла подружка Свята.

— Я перепрошую, а де тут вбиральня? — поцікавилася вона, і кімната одразу наповнилася приторно-солодким вишневим ароматом її парфумів.
— Ходімо, покажу! — визвалася Катька, й я залишилася на кухні сама.

Якась невидима сила змусила мене покласти ніж і озирнутися. І я відразу зустрілася поглядом зі Святом. Той стояв, обіпершись об одвірок і схрестивши руки на грудях. Погляд з-під брів — суворий, холодний. Про що він думає зараз? Чому тут?

Мовчки розглядає мене в тиші… Чути тільки власне серце, пульс у скронях і дихання.

І ось він робить крок до мене. А я застигаю на місці…