ГЛАВА 2

   Іванка

«Все буде добре, неодмінно! Обійдеться і цього разу! Красинського швидше за все не буде… Ага, і де поділася моя впевненість? І що тепер?»

Подальші події розгортаються, наче в уповільненому кіно. Повертаю голову й стежу за Михайлом. Той, на відміну від мене, швидко вибрався з салону автівки й уже заповзято тисне руку клятому сусідові.

Заплющую очі, уявляючи, наче я в «будиночку». Ще є малесенький шанс, що Свят змінився настільки, що єдині почуття, які я відчую,  то відраза.

Угу… Розплющую одне око. Не цього разу! Хіба я винна, що ці двоє — Свят та Михайло, знаходяться зараз зовсім поряд із моїм тимчасовим «сховком»? А мій погляд намертво прикипає до напівоголеного тіла мого підліткового захоплення.

Наче й не було тих п’яти років. А я все те ж саме, по вуха закохане п’ятнадцятирічне дівчисько!

Ось і Катя вибралася з салону, бо чую її дзвінкий голос десь назовні.

— Ой! Здається, ми про когось забули, — зойкає подружка.

«Зрадниця», — перша думка, що промайнула.

Нічого не залишається, як спробувати нарешті піднятися. Та легше подумати про це, ніж справдити. Бо кляте крісло з продавленим поролоном підо мною лише скрипить і не здається. Хапаюся за пасок, а той розмотується ще більше.

«Цей старий ремінець безрозмірний, чи як?» — сварюся подумки.

А дверцята поряд зі мною вже встигли відчинитися зі скреготом металу. Наче все життя промайнуло під цей скрип…

Одразу сіпаюся й намагаюся пальцями висмикнути кінець ремінця, аби швидше звільнитися, або хоча б принаймні сісти. Напевно, ця червона бляшанка мене ненавидить, бо й цього разу мені нічого не вдалося.

— Давай допоможу, — чую голос Свята зовсім близько.

«Чому лише чую? Бо знову щосили заплющила очі, вмовляючи себе, що це тільки сон, марення, плід моєї уяви, а не реальність. Тиск піднявся миттєво, аж стукотить у скронях».

— Не треба! Я сама! — вигукую. Та вже запізно: торкаюся руки хлопця й одразу осмикую свою, наче обпечена.

— Привіт, ближче! — ще й посміхається цей пройдисвіт, а наші погляди зустрічаються. — А я, здається, тебе знаю!

Отже, точно впізнав!
Та ще й руку простягає, щоб я сперлася на неї та вибралася з салону, наче я не можу цього зробити самостійно.

Сварюся подумки і на Михайла, якому заманулося саме зараз діставати мою валізу, і на Катьку, яка першою видала мій «сховок».

Добре, я розумію, що моя образа зараз така дитяча. Але як би я виглядала, аби залишилася в тій автівці? На жаль, щезнути непомітно в цій ситуації зовсім неможливо. Тож маю те, що маю. Знала, куди їхала, й що така ситуація цілком можлива.

Висмикую свою руку з його долоні, щойно мої ноги торкаються землі.
Кидаю йому холодне «привіт» замість вдячності за визволення.

«Ой, не треба мене виставляти невдячною! Не з вогню визволив! А більшого від мене точно не дочекається!»

Свят нахиляється й підіймає з землі шланг, залишений під крислатим деревом. У самих лише шортах зараз… З одягу на ньому це все. За ці п’ять років він дуже змінився. Із підлітка перетворився на справжнього чоловіка: широкоплечий, з кубиками преса на животі… і далі за списком. Але став не менш привабливим для мене, і це факт!

«Досить на нього витріщатися!» — наказую собі, але вже пізно. Він устиг зловити мій розгублений погляд, і на обличчі Красинського засяяла його улюблена самовдоволена посмішка.

— Надовго завітав? — цікавиться Мишко, примружуючи очі. Його погляд мандрує від мене до Свята й назад.

— Ще не знаю, — відповідає той, повернувшись хребтом до нас і продовжуючи поливати кущі біля паркану власного будинку.

— Нахабний цей Свят, як і завжди! — шепоче мені на вухо Катя й тягне у бік дому.

  Іванка

Не знаю, навіщо щойно обернулася. На що розраховувала? Що Свят проводжатиме мене поглядом аж до самісінької домівки? Наївна! Та він і не збирався цього робити. Знову зосереджений на своєму занятті, наче й не було нікого поряд. Наче ми взагалі з ним вперше зустрілися …