ГЛАВА 1

   Іванка

Як виявилося, це зовсім не страшно — повернутися туди, точніше майже туди, звідки втекла п’ять років тому. Добре — зізнаюся: у п’ятнадцять років «накивати п’ятами» було б занадто, але скористатися можливістю й поїхати з міста разом із батьками — саме те, що лікар прописав.
Нарешті набираюся хоробрості, хапаю за ручку валізи й тягну її по сходах рейсового автобуса. Ось і все — відступати нема куди. Треба нарешті зазирнути в очі дівочим страхам і підлітковим комплексам. Розправляю плечі, глибоко вдихаючи заміське повітря.
Так. Напевно сюди треба звертати.
Якщо пам’ять не підводить — здається, вже сто років не відпочивала на дачі в найліпшої подружки Каті.
Як не дивно, наші дружні стосунки не зіпсували ні відстань, ні час. Та й зараз не ті часи, коли можна легко втратити одна одну: інтернет і мобільний зв’язок ніхто не відміняв, та й Катя залюбки приїжджала в гості, коли траплявся слушний момент.
А от цього разу вона настирливо й тривало вмовляла мене погостювати на дачі її батьків, доки я нарешті не здалася і не підняла білий прапор переможеної.
— Ура-а-а, нарешті! — задоволено заверещала подруга і з розбігу кинулася до мене, ледве не збивши з ніг.
— Легше, задушиш! — запротестувала я, але піддалася спокусі й почала пританцьовувати разом із нею.
— Давай сюди свою валізу. Мишко підкине нас, — пояснила Катя, і ручка моєї валізи вправно перейшла до її хвацьких рук.
— Навіть твій брат завітав до дачного містечка, — зауважила й повернула голову в бік припаркованої автівки; зустрівшись із хлопцем поглядами, той одразу замахав у знак привітання.
— Так, цього літа справжній бум, — посміхнулася подруга. — На річці стільки молоді та знайомих облич, що, здається, яблуку немає де впасти.
— Трясця, — шепочу ледве чутно.
— Ти щось сказала? — перепитала Катя.
— Та так, — сіпнулася я. — А будинок навпроти вашого? Уже має нових власників? — обережно поцікавилася, і серце наче почало пропускати удари, поки чекала на відповідь.
— О, це вже точно ні! Чого б то Красинським спало на думку продавати його? — здивовано відказала Катерина. — Стільки грошей витратили на те житло й територію. — Вона говорила так, ніби я запитала якусь нісенітницю.
«На що ж я тоді розраховувала? Наївна. Скільки разів умовляла себе не бути боягузкою… Що все обійдеться й мій літній відпочинок мине чарівно без присутності Свята Красинського. Та не з твоєю вдачею, дівчино!» — розмірковую подумки.
— Тільки не кажи, подруго, що ти ще досі зітхаєш по… — почала Катя, але я не дала їй закінчити речення, наче саме припущення було для мене смертельною загрозою.
— Оце вже точно ні, — обірвала я.
— Добре, — заспокійливо видихнула вона. — Насправді чула, що Свят навряд чи з’явиться цього літа у заміському містечку, — поспіхом додала, ніби хотіла мене підбадьорити.
— Чудова новина! — кивнула я, відчувши неприємний щем у всьому тілі.
«А й справді. Чому така реакція? Де хоча б тінь полегшення? Минуло п’ять довжелезних років. І жодного разу наші шляхи не перетиналися зі Святом. Може, й цього разу все складеться вдало? Я ж обіцяла собі вирвати його зі серця, забути, перехворіти, а серце зрадницьки одразу заходиться від щему, варто згадати про нього.»
— Поглянь — на якого красеня перетворився мій старший брат, — висмикнула мене з роздумів Катя. — Пам’ятаєш, яким він був?
— Угу, — пробурмотіла я й швидко відвернулася від високого, немов тростина, засмаглого хлопця.
«Краще дивитися на кущі, ніж витріщатися на нього.»
— Привіт, Іванко, — широко посміхнувся Михайло, щойно ми підійшли ближче до автівки. — Виглядаєш, наче та Снігова королева.
— Така бліда? — зрозуміла  натяк.
— Ага, та ми це швидко виправимо, — підморгнув Мишко.
— Заводь, Мауглі, свою колимагу, а то ми до ночі долатимемо відстань у п’ять кілометрів, — провела долонею по його темній гриві Катя.
— Ображаєш мою маленьку, та вона швидка, неначе вітер…
— І гучна, як сусідський дирчик, — підхопила Катя, рекламуючи братів автомобіль.
— Зручніші сидіння будуть тільки в убитому бусі «Богдан», — бубоніла Катя, вмощуючись на задньому сидінні.
— Нічого ти не розумієш у справжньому комфорті! — ображено прошепотів хлопець і з легкістю відправив мою валізу в багажник свого «раритету».
Я обережно сіла на місце поруч із водієм. Чому «обережно»? Бо спинка сидіння відходила назад від найменшого натиску.
— Іванко, а пасок безпеки для кого? — зауважив Михайло.
— Точно, вибач, забула! — смикнулася я, але, на жаль, самостійно не змогла застебнутися.
— Вийти через прогниле днище в цій автівці простіше, ніж ненароком вискочити через вітрове скло, бо не пристебнута! — прокоментувала Катя.
— Давай, допоможу! — потягнувся він до мене, ігноруючи сестру, опинившись дуже близько.
«Наскільки близько? Занадто, як на мене: я навіть вловлюю аромат його гелю для душа, змішаний із запахом мастила, а його грудна клітка щільно притискається до мого плеча.»
— Вуаля! — переможно викрикнув він, нарешті припасувавши ремінець як слід.
— Пф! — закотила очі Катя на задньому сидінні, і я побачила це в дзеркальці заднього виду.
— То ми сьогодні рушимо чи як? — нетерпляче спитала вона.
— Легко! — Мишко запускає ретромобіль і… нічого не відбувається.
Автівка пихтіла й кряхтіла, але вперто не зрушувала з місця. Та за десять хвилин сталося диво — і вона стартувала з риком і хмарами кіптяви.
— Нарешті! — незадоволено випалила Катя.
Ми нестримно мчали, порушуючи тишу навколо, аж поки з-за дерев не почали виринати цегляні будиночки — охайні та чисті, з гарними парканами, обрамлені густою зеленню.
Ось і знайома місцина. Мишко тисне на гальма — моє сидіння остаточно розкладається, і я падаю навзнак.
— Привіт, сусіде! — лунає неподалік знайомий голос Свята —  його не сплутаю ні з чиїм.