Відпущена

Лезо, блиснувши, сховалося за широким атласним поясом. Дівоча рука майстерно розправила складки на сукні, прикриваючи рукоятку. Чіткі, вивірені рухи свідчили лише про те, що це відбувалося не вперше.
Місяць послужливо сховався за хмарами, відкриваючи безпечну дорогу до мети. Двері прочинились без скрипу. Бавовняна спідниця ледь чутно шурхотнула і дівчина вислизнула з кімнати непоміченою.
Вона йшла обережно, тихо ступаючи камʼяною доріжкою, що огинала головний будинок. Слуги вже спали, але в кімнаті Акабаші світло ще горіло.
«Не страшно», — дівчина навіть не сповільнилась, — «Все так, як і має бути».
Вона знала, що Акабаші завжди залишає лампу в своїй кімнаті на всю ніч. Вона знала також, де саме він спить, коли лягає, коли встає, з якої піали пʼє та якими стежками ходить. Вона знала про нього все. Адже він — причина, з якої вона і опинилась тут три місяці тому.

Колись Нобору Акабаші завдав смертельної зневаги Клану Трьох Кинджалів. Він був одним із них, але зрадив їхню довіру, переманивши частину послідовників на свою сторону. Та Клан Трьох Кинджалів нічого не забуває. Відтоді Акабаші почав відчайдушно пильнувати свою безпеку.
Роки йшли, а від Клану не було жодної звістки чи знаку. Напруга спала з плеч Акабаші — він побудував власний маєток та одружився. Але коли став батьком, тривога за сина вимусила його знову згадати свій борг.
Хоч Акабаші і зневажливо ставився до загрози з боку Клану, однак його не можна було назвати легковажним — хоча б найменших заходів безпеки він все ж притримувався. Але всіма силами намагався переконати сина, що небезпека більше не погрожує його родині, адже пройшло занадто багато років.

Кодама виявився розумнішим за батька — своїми силами він дізнався про Клан все — їхню історію, методи впливу та покарань. Він також знав і про батькові гріхи, що вплинуло на їхні відносини.
— Ти пхаєш свого носа в справи, які тебе не стосуються, — сказав Акабаші, коли син вкотре намагався напоумити його, — чи ти хочеш, щоб я покаявся та віддав всі свої багатства Клану, залишивши тебе жебракувати?
— Мені не потрібні твої брудні гроші, — твердо сказав Кодама, без кивка встаючи з-за столу.
Дівчина чула цю розмову, адже саме вона була тою, хто мусив стягнути борг з Акабаші. Це був не перший боржник Клану Трьох Кинджалів. І явно не останній.

До головних дверей залишалось декілька кроків, однак несподіваний шум змусив її насторожитись.
— Імарі? — чоловічий голос наближався з-за її спини, — що ти робиш тут в таку годину?
— Пане Кодама, — дівчина обернулась та схилилась у поклоні. Цей хлопець, як завжди, створював проблеми, — я забула корзину з білизною у головному будинку. Маю забрати її та підготувати одяг для пана Акабаші на ранок.

Кодама уважно вдивлявся в дівоче обличчя, осяяне раптовим місячним промінчиком. Її зелені очі не виказували жодної емоції або сумніву.
— Я знаю, чому ти тут, — сказав він після паузи.
— Так, пане, — відповіла дівчина, — я щойно сказала це вам.
Кодама ледь помітно посміхнувся. Вона і справді професіонал. Але все ж, його пильний погляд таки змусив Імарі напружитись.
— Ти надто тендітна для цієї роботи, не думала зайнятись чимось іншим?
— Я більше нічого не вмію, пане.
— Що ж, тоді дай мені тобі допомогти.

Це звучало як звичайна розмова, однак слова мали глибший сенс, ніж здавалося.
Вони стояли нерухомо, дивлячись один одному у вічі, ніби не маючи змоги сказати більше.

Зрештою, Кодама важко зітхнув та зробив крок назустріч дівчині, яка навіть не поворухнулась:
— Я знав, що цей день настане. Рано чи пізно Клан мусив підіслати або шпигуна, або вбивцю. Але батько надто безтурботний та самовпевнений. Я намагався попередити його, — Кодама підійшов ще ближче, — ти тут саме через нього, правда?
Імарі твердо стояла на ногах, не зводячи свого погляду з хлопця, неначе хижак, який стежив за своєю жертвою. Кодама розумів всі ризики, однак був не в силах опиратися.

Коли Імарі з’явилась на порозі їхнього дому, просячи роботи, він одразу збагнув, з якою метою вона насправді прибула в їхній дім. Здогадувався, хто вона і що мусить зробити.
Але серце його було невблаганним.
Щось день за днем змушувало його відчайдушно шукати її компанії.
— Як хочеш розважитись, знайди собі когось більш достойного, ніж прачка, — зневажливо сказав Акабаші, помітивши, як Кодама уважно спостерігає за граційними рухами дівчини, що збирала посуд зі столу. Рука Імарі на мить завмерла, однак вона вдавала, ніби нічого не чула.
«Дідько, це може ускладнити справу», — подумала вона тоді та спішно покинула кімнату.
Відтоді Імарі намагалася уникати хлопця, але це зовсім його не зупиняло. Він так само принагідно був поруч та допомагав їй носити важкі корзини, віджимав воду з білизни та дбайливо відчиняв двері перед нею, супроводжуючи це невимушеними бесідами. Однак він не прагнув взаємності. Йому було достатньо лише її присутності.

І ось вона стояла перед ним, дивлячись своїми холодними очима — чужа, дика, але все ще неймовірно приваблива.
— В такому разі, — нарешті сказала Імарі, — я мушу вбити і вас, пане Кодама.
Він помітив, як її рука сіпнулась — несвідомий рух, який мав на меті дістати зброю та діяти на ураження. Але поведінка хлопця спантеличила її.

Не було ні заціпеніння, ні жаху, які вона бачила десятки раз. Не було благань, до яких вона ніколи не прислуховувалась. Навпаки, Кодама наблизився достатньо близько, щоб Імарі почула його схвильоване дихання. Вона зробила крок назад, опинившись майже впритул до стіни будинку та схопила руків’я кинджалу, що ховався за спиною. Кодама не міг не помітити і це.
— Я не зупинятиму тебе, — тихо промовив він, ще більше дезорієнтуючи дівчину. Вона здивовано дивилася на хлопця, намагаючись зрозуміти його наміри. Та все відбулось занадто швидко.

Важка чоловіча долоня ніжно лягла на її потилицю. Дихання обпекло її шкіру. Його губи припали до її в палкому, але стриманому поцілунку.
Імарі завмерла, широко розкривши очі від подиву. Рука, що до болю в кісточках пальців стискала кинджал, не слухалась — замість того, щоб встромити лезо йому в груди, вона зрадницьки тремтіла.