Глава 5

— Марку! — закричала Злата, помітивши, як він нахиляється над колодязем.

Хлопець навіть не озирнувся.

— Ти що, здурів?! — Вона схопила його за плече й добряче струснула. — Отямся! Воно ж спеціально тебе заманює!

Марко кліпнув і різко випростався.

— Що?.. Я ж просто…

Він глянув на чорну воду між дошками й одразу відсахнувся.

— От же ж тварюка! — Марко зі злості вдарив долонею по дереву. — Та пішло воно!

— Давайте вже закриємо цю кляту діру! — вигукнула Ярина.

— Третя дошка! — Тарас озирнувся в бік сараю. — Без неї не перекриємо! Марку, за мною!

Хлопці кинулися до навісу. За кілька секунд вони вже тягли назад останню дошку.

— Швидше, хлопці! — підганяла їх Злата.

— Блін, ми не вміємо літати! — огризнувся Марко, перехоплюючи слизьке дерево.

Вони опустили дошку біля колодязя. Тарас допомагав здоровою рукою, намагаючись зайвий раз не рухати травмованим зап'ястям.

— Так, спочатку ці дві посунемо ближче! — скомандував він. — А третю покладемо збоку, щоб усе перекрити!

Марко схопився за край першої дошки. Злата з Яриною взялися за другу, і всі разом посунули їх по кам'яному бортику.

Дерево зі скреготом терлося об камінь.

— Є! Тепер останню! — вигукнула Ярина.

Вони підхопили третю дошку й обережно поклали її впоперек незакритої частини колодязя. Вона лягла трохи навскіс, залишивши вузьку щілину між собою та сусідньою дошкою.

— Марку, штовхай до мене! Ще трохи! — Злата вчепилася в край дерева.

Марко вперся обома руками й наляг усією вагою.

Дошка повільно посунулася.

І саме тоді з темряви під нею долинув тихенький дитячий голос:

«Ви ж усе одно повернетеся».

Марко аж сіпнувся.

— Ні хріна подібного! — гаркнув він і щосили штовхнув дошку.

Та зі скреготом стала впритул до сусідньої.

Отвір нарешті був перекритий усіма трьома дошками.

Знизу щось вдарило.

БУМ!

Дерево здригнулося, одна дошка навіть трохи підскочила, але всі три залишилися на місці.

Після удару знизу все стихло.

Ні голосів, ні плескоту води. Навіть старий дерев'яний воріт більше не скрипів.

Злата подивилася на дошки, очікуючи, що їх знову підкине. Але нічого не відбувалося.

Десь за деревами шумів вітер. Із боку села долинуло собаче гавкання.

— Це все?.. — тихо перепитала Ярина.

— Не знаю, — видихнув Тарас. — І перевіряти не збираюся.

Марко опустився просто на мокру траву.

— Я зараз здохну… Серйозно, народ, у мене вже навіть сил боятися немає.

Злата сіла поруч, відчуваючи, як тремтять руки. Ярина теж опустилася на землю, обережно витягнувши ногу з-під себе. Тарас тримав травмоване зап'ястя біля грудей і раз у раз поглядав на дошки.

Усі четверо були мокрі, перемазані багнюкою, із подряпаними руками й збитими колінами.

Але живі.

— Так, підйом, — нарешті сказала Злата, глянувши на годинник. — Якщо пропустимо останній автобус, я вас тут ночувати залишу. Разом із вашими привидами!

— О, ні! — Марко насилу звівся на ноги. — Я краще пішки до міста попруся, ніж ще хоч хвилину тут залишуся!

Хвилин за двадцять вони вже стояли на автобусній зупинці.

Марко обтрушував засохлу багнюку з джинсів, Ярина розглядала подряпані долоні, а Злата раз у раз перевіряла дорогу, виглядаючи жовтий «Богдан».

Тарас стояв трохи осторонь, сховавши постраждалу руку в кишеню куртки.

Із магазину вийшла пані Галина з пакетом продуктів. Помітивши четвірку, вона зупинилася.

— О, повернулися… — Жінка оглянула їх із голови до ніг. — Господи, діти, де ж вас так вимазало?

Тарас підійшов до неї.

— Пані Галино, послухайте… Ми там колодязь дошками накрили. Але вони просто лежать зверху. Треба, щоб хтось їх нормально закріпив. Цвяхами, чи що… А ще краще взагалі все забетонувати.

Жінка перестала шарудіти пакетом.

— То правда, значить, усе, що люди кажуть? — тихо спитала вона. — Воно досі там?

Тарас глянув на друзів, а потім знову на пані Галину.

— Правда. І туди краще нікого не пускати. Особливо дітей.

Пані Галина перехрестилася.

— Господи, помилуй… Скажу чоловікам. Завтра ж поговорю.

— Тільки нехай обережно, — додала Злата. — І не ходять туди поодинці.

Жінка кивнула, міцніше притиснувши пакет до себе.

З-за повороту нарешті вигулькнув знайомий жовтий автобус.

— Нарешті наш красень! — Марко аж пожвавішав. — Ніколи не думав, що так радітиму цьому роздовбаному кориту!

«Богдан» загальмував біля зупинки, і друзі один за одним забралися всередину.

Злата впала на сидіння біля вікна й нарешті трохи розслабила плечі. Ярина вмостилася поруч, Марко одразу відкинув голову на спинку сидіння, а Тарас сів навпроти, обережно поклавши рюкзак собі на коліна.

Автобус рушив.

За вікном пропливли останні сільські хати, паркани й темні городи. Далі почався ліс.

Злата дістала телефон. Хотіла написати в їхній чат, що всі вибралися, але передумала й прибрала його назад.

Вони знову повертаються додому вчотирьох.

І цього разу їй зовсім не хотілося перевіряти, що про це думає П'ятий.

А Тарас тим часом дістав свій смартфон і відкрив галерею.

Відео з колодязя все ще було там.

До Тараса вони завалилися всі разом. Розходитися по домівках після того, що сталося біля колодязя, нікому особливо не хотілося.

У кімнаті було тепло. На столі горіла лампа, біля комп'ютера валялися навушники, зарядки й порожня банка з-під енергетика. Звичайна кімната, звичайний вечір. І після того клятого села навіть це здавалося неймовірним щастям.

Ярина вмостилася на ліжку, підібгавши ноги. Марко сидів просто на підлозі, спершись спиною об шафу, а Злата притягнула до комп'ютерного столу ще один стілець.

У кожного була чашка гарячого чаю, тільки от пити його ніхто особливо не поспішав.

Тарас сидів за комп'ютером і переглядав записи з телефонів. На моніторі знову з'явилися стара хата, завалений паркан і колодязь посеред зарослого подвір'я.