Глава 4

— Давай! Ще трохи! — закричав Марко.

Вони смикнули всі разом, щосили впираючись ногами в землю.

На мить здалося, що нічого не вийде. Тараса продовжувало тягнути вниз, а Марко вже сам ледве тримався на ногах.

Та раптом щось відпустило.

Усі четверо повалилися на мокру траву. Ярина боляче вдарилася спиною, Злата приземлилася просто на Марка, а Тарас, щойно опинившись на землі, відразу почав відповзати від колодязя.

— Тарасе! Ти як?! — Злата підповзла до нього.

Хлопець голосно дихав і мовчки роздивлявся свою руку.

— Чувак, ти цілий? — Марко присів поруч. — Воно тебе не поранило?

Тарас повільно закотив рукав куртки.

На зап'ясті темніли п'ять довгих смуг, схожих на сліди від брудних пальців. Вони були майже чорні, ніби хтось вимазав руку мазутом. Але найдивніше — відбитки здавалися набагато більшими, ніж могли б залишити звичайні людські пальці.

— Ви це бачите?.. — Ярина нахилилася ближче.

Тарас спробував розтерти одну зі смуг великим пальцем, але нічого не змінилося.

— Воно… — Хлопець ковтнув повітря й притиснув руку до грудей. — Воно льодяне. Я досі пальців майже не відчуваю…

Але з колодязем коїлося щось неймовірне.

Звідти раптом долинули голоси. Спочатку кілька, а за мить уже здавалося, що на дні зібрався цілий натовп. Хтось плакав, хтось сміявся, хтось кликав на допомогу. Голоси накладалися один на одного, і розібрати окремі слова ставало дедалі важче.

Злата раптом упізнала голос їхнього однокласника. А слідом почула жіночий плач, схожий на той, що лунав із колодязя раніше.

І тут крізь цей галас прорізався Марків голос:

«Біжимо!»

— Що за… — Марко витріщився на колодязь.

«Воно близько!» — закричав звідти Тарасів голос.

Справжній Тарас сидів на землі поруч із ними й навіть рота не відкривав.

— Та замовкни вже! — не витримала Ярина, дивлячись у бік колодязя.

Старий дерев'яний воріт раптом заскрипів і повільно провернувся.

Раз. Другий.

А потім закрутився так швидко, що обривок мотузки почав хльостати по дереву. Знизу долинало гучне булькання й плескіт. Вода вирувала, розбризкуючись на кам'яні стінки.

Злата затулила вуха долонями, але голоси все одно було чути.

Вона відчайдушно намагалася зрозуміти, що відбувається. Чому колодязь повторює їхні слова ще до того, як вони самі їх вимовлять? І навіщо постійно намагається змусити їх озватися?

Згадалося, як Марко відповів на мамин голос у квартирі №45. Тоді все й почалося.

А тут, біля колодязя, вона сама крикнула Ярині не підходити ближче. Точнісінько тими словами, які щойно почула з глибини.

Злата опустила руки й подивилася на друзів.

А що, як саме цього воно від них і домагається?

— Народ! — закричала Злата, намагаючись перекрити галас із колодязя. — Не повторюйте за ним! Що б воно не казало, чуєте?! Нічого не повторюйте!

— Злато, ти про що?! — Ярина саме намагалася підвестися з мокрої трави.

— Та згадайте, що було з Тарасом! І зі мною, коли ти мало не впала! Воно спочатку говорить нашими голосами, а потім ми самі повторюємо ці слова!

— І що?! — Марко допоміг Тарасові сісти рівніше. — Як це взагалі пов'язано?!

— Я не знаю як! Але щоразу після цього щось стається! Наче воно спеціально підлаштовує все так, щоб ми сказали те саме! Тому просто не повторюйте за ним, ясно?!

І раптом усе стихло.

Дерев'яний воріт перестав крутитися. Зник плескіт води, обірвалися крики й сміх. Ще секунду тому біля колодязя стояв такий галас, що вони ледве чули одне одного, а тепер Злата виразно почула, як Марко важко дихає поруч.

— Що це зараз було?.. — прошепотіла Ярина.

Із колодязя пролунав крик.

Один-єдиний. Настільки гучний і відчайдушний, що Злата мимоволі здригнулася.

«Відпусти мене!»

Ярина різко замовкла.

Це був її голос.

Ярина навіть не встигла нічого сказати.

Стара мотузка, що валялася біля колодязя, раптом заворушилася. Один із її кінців різко злетів із землі й обвився навколо дівочої щиколотки.

— А-а-а!

Ярину смикнуло так сильно, що вона впала на живіт. Долоні проїхалися по мокрій землі, обдираючи шкіру об дрібне каміння.

— Та що за хрінь?! — закричав Марко.

Мотузка натягнулася й потягнула Ярину просто до колодязя.

Дівчина відчайдушно чіплялася за траву, але та виривалася з корінням, а ноги вже ковзали по багнюці. До краю колодязя залишалося зовсім небагато.

Ярина відкрила рота, збираючись закричати, щоб її відпустили.

І тут згадала голос із колодязя.

«Відпусти мене!»

— Ярино, не кажи цього! — Злата кинулася до неї й ухопила за куртку. — Чуєш?! Кричи що завгодно, тільки не ті самі слова!

— Злато, тримай її! — Марко вже біг до них.

Ярина вп'ялася пальцями в мокру траву. Мотузка боляче стискала ногу, а колодязь був уже зовсім поруч.

Відпусти мене!

Ці слова так і просилися з язика. Вона ледве стримувалася, щоб не закричати їх якомога гучніше.

Але замість цього Ярина з усієї сили загорлала:

— ПІШЛО ТИ НАХЕР, ОПУДАЛО ВОДЯНЕ!

Мотузка смикнулася востаннє.

І раптом ослабла.

Ярина відчула, як щось зісковзнуло з її щиколотки. Мотузка впала в траву й більше не ворушилася.

— Тягни її! — крикнув Марко.

Вони зі Златою відтягли Ярину подалі від колодязя. Дівчина перевернулася на спину, важко дихаючи, й одразу потягнулася до ноги. На шкірі залишився глибокий червоний слід.

— Воно… відпустило, — видихнула вона.

І тієї ж миті з колодязя долинув вереск.

Не людський. Ні на чий голос не схожий.

Від нього аж у вухах задзвеніло. Марко зігнувся, затуливши голову руками, а Злата мимоволі притиснула Ярину до себе.

Вереск, що ставав дедалі голоснішим, перейшов у пронизливий скрегіт.

А на землі біля їхніх ніг лежала звичайна стара мотузка, яка ще кілька секунд тому намагалася затягнути Ярину в колодязь.

Нелюдський вереск урвався так само раптово, як і почався. Замість нього з колодязя долинуло важке булькотіння. Земля під ногами злегка затремтіла.