Глава 3

Але це не було відлуння. Відлуння згасає, розсіюється, стає тихішим. Цей же звук був спресований, гучний і... спотворений.

«Є-є-є-є... хт-о-о-о... ж-и-и-в-и-и-й...»

Колодязь відповів голосом Марка, але з огидною, розтягнутою інтонацією. Ніби хтось сидів там, на дні, і відверто з нього глузував, передражнюючи кожну літеру.

Тарас аж сіпнувся й мало не випустив стабілізатор із рук.

— Окей… Фізика офіційно вийшла з чату! Звук не може так спотворюватися. Це ж просто неможливо…

Він замовк на півслові.

Із колодязя знову долинув голос.

Тільки цього разу жодного протяжного виття чи дивного відлуння. Слова прозвучали чітко, голосно, наче хтось говорив просто поруч із ними.

І це був голос Тараса. Його власний голос, навіть з тією самою напруженою інтонацією.

«Не чіпай мотузку, Марку!»

Усі троє разом обернулися до Тараса.

Хлопець стояв за кілька метрів від них, блідий як полотно, щільно зімкнувши губи. Він похитав головою, переводячи розгублений погляд з одного друга на іншого.

— Я… я нічого не казав, — нарешті видавив із себе.

Марко позадкував від колодязя, не зводячи очей із Тараса, і раптом послизнувся на мокрій траві. Його повело вбік. Намагаючись утримати рівновагу, хлопець машинально простягнув руку до старого дерев'яного ворота, з якого звисав обривок мотузки.

Тарас помітив це й аж підскочив.

— Не чіпай мотузку, Марку!

Марко миттю відсмикнув руку від ворота.

— Стоп… — витріщився на Тараса. — Ти ж щойно сказав те саме!

— Що? — Тарас розгублено глянув на нього.

— Те саме, що з колодязя було! Слово в слово, бляха!

Злата теж це помітила. Навіть інтонація збіглася. Той самий голос, той самий переляканий вигук.

— Тарасе, ти ж не збирався цього казати? — запитала вона.

— Та звідки я знав, що цей придурок за мотузку схопиться?! — Тарас нервово провів долонею по обличчю.

Злата знову подивилася на колодязь.

— Тобто воно не просто повторює за нами… — пробурмотіла. — Воно сказало це раніше за тебе.

Тарас зупинив запис і взявся гарячково гортати відео назад.

— Ні, ви тільки гляньте! — Він підсунув телефон друзям. — Ось тут голос із колодязя. Бачите час? А ось тут, рівно через п'ять секунд, я кажу те саме! Слово в слово!

Він ще раз увімкнув обидва фрагменти, ніби досі не міг повірити власним вухам.

— Це ж неможливо… — Тарас похитав головою. — Воно не просто повторює за нами. Воно якимось чином знає, що ми скажемо наперед!

— Офігіти… — Марко витер спітнілі долоні об джинси. — У цієї криниці що, преміумпідписка на спойлери?!

Він спробував засміятися, але вийшло якось жалюгідно.

— Ні, серйозно, народ! Це ж якийсь довбаний баг у реальності! Такого просто не може бути!

— Ніякий це не баг! — обурилася Злата. — Це вже взагалі ні в які ворота не лізе! Ви ж пам'ятаєте, що пані Галина казала? Щоб ми не відповідали, коли почуємо голоси, і…

Договорити вона не встигла.

Із колодязя знову долинув голос. Цього разу жіночий, різкий, майже схожий на крик:

«Ярино, не підходь ближче!»

Злата завмерла.

Це ж її голос! Точнісінько її! Тільки вона нічого такого не казала.

— Що за… — Ярина нахилила голову, прислухаючись. — Злато, це ж ти?

Але Злата дивилася не на подругу, а на її ноги. Ярина вже стояла зовсім близько до краю й потроху нахилялася вперед, намагаючись розгледіти, звідки йде звук.

— Ярино, не підходь ближче! — закричала Злата.

І тієї ж миті Яринин кросівок просковзнувся на мокрій траві.

— А-а-а!

Дівчину повело вбік. Вона замахала руками, намагаючись за щось ухопитися, але під ногами була лише слизька земля, а за спиною — відкритий колодязь.

Злата встигла схопити Ярину за куртку й щосили смикнула на себе.

Обидві гепнулися на мокру траву. Ярина боляче вдарилася ліктем об землю, а Злата ще кілька секунд не відпускала її куртку.

— Ти ціла?! — видихнула вона.

— Та… здається, так, — Ярина обережно сіла й глянула на колодязь. — Бляха, я ж ледь туди не звалилася!

Злата хотіла щось відповісти, але раптом згадала власний крик.

«Ярино, не підходь ближче!»

Вона вимовила точнісінько те, що за кілька секунд до цього пролунало з колодязя. Навіть інтонація була та сама.

— Народ, ви розумієте, що відбувається?! — Тарас уже відступив на кілька метрів від кам'яного зрубу. — Воно ніби наперед знає, що ми скажемо! А потім стається якась фігня, і ми реально це говоримо!

— Тобто воно нас змушує? — Марко глянув на нього.

— Та я звідки знаю?! Може, спеціально підлаштовує все так, щоб ми повторювали ці слова! Ви ж бачили, що сталося з Яриною? Це якась пастка!

— Усе, досить! — Ярина підвелася, обтрусила мокрі джинси й помацала забитий лікоть. — Я більше нічого перевіряти не збираюся! Познімали, послухали, мало не вбилися… Дякую, мені вистачило! Валимо звідси!

Вони вже розвернулися до поваленого паркану, коли подвір'ям потягнуло крижаним холодом. Запах застояної води став таким сильним, що Марко закашлявся, затуливши ніс рукавом.

А потім із колодязя знову долинув голос.

Тільки цього разу він нікого не передражнював і не повторював чиїхось майбутніх слів.

«Маріку, чого мовчиш?»

Жіночий, трохи втомлений голос. І знайома хрипота наприкінці фрази.

Марко застиг.

— Ні… — пробурмотів він.

Злата одразу глянула на нього. Хлопець стояв, утупившись у колодязь, і навіть не намагався віджартуватися.

— Марку? — покликала вона.

Він похитав головою.

— Це… це вона.

— Твоя мама? — Тарас теж озирнувся на колодязь. — Чувак, ти ж розумієш, що це черговий фокус? Не слухай його…

— Ні! — Марко аж сіпнувся. — Ви не розумієте! Це та сама тварюка з квартири сорок п'ять! Вона точно так само до мене зверталася! І голос той самий, і хрипота ця… Я його ніколи не забуду!

Злата похолола.

Вона згадала той під'їзд, двері між поверхами й повідомлення, яке вони отримали, щойно вибралися з квартири: