Від сну до реальності

То був нюдовий ранок, затуманений вранішнім сонцем і надухмянений кавою та круасанами. Я чатувала літнє небо, аби не привело дощу. Інші сни не схожі на цей. Цей чистий, обеззброєний. Я сиділа біля вікна, в машині, збоку біля свого тата. На серці спокійно, тепло. Вже тоді думками була вдома, а душа так і залишилася на полотні, тонучи у фарбах і спогадах. 
 

СНИ 
*** 
Тепер лиш пам'ятаю літню нічну напівпрозору темінь, незрозумілий запах щастя і неритмічний стукіт серця в животі. Дивний момент, немов сон, але чіткий і надто реальний. Схоже на день, але з посрібленим зоряним небом і п'янню в очах. Тоді хололи ноги і кипіла кров у жилах, але ззовні я мала абсолютний спокій, аби недай хоч би єдина жива душенька нічого не запідозрила, не вчула і не помітила. Світова темнота з людьми творить неймовірні дива - душі виходять на прогулянку та мають можливість між собою поспілкуватися, хвилююче серденько вказує напрямок, мозок в той час дрімає або має вихідний, та скоріш всього, просто непідвладний серцю. 
Як зараз бачу той дзеркальний погляд та чую приглушені слова, два світлячки душі дивляться з такою магією, якій стаєш підвладний. Чесно, не пам'ятаю жодних слів, тільки димний голос, що схожий на мелодію вітру, який нашептує мені тиху пісеньку; від нього сотні мурашок пробігають по тілу і помалу розвіюються. 
Потім цвіркуни наспівували колискову і заколисував грушевий вітер. Як добре, коли в ті моменти є поруч природа. Але серце спати не хотіло. Потім тепле дихання і дихання місяця, який дивився на мене у повній своїй красі через мереживне скло. Тремтячі дотики придавали трохи сміливості, бо ранок боявся наступити, але я його і не чекала; боялася прокинутися, знала, що годинникові стрілки стрімко йтимуть вперед та будуть рахувати стуки мого серця, знала, що губи досі відчуватимуть смак зірок та дотик їхнього тепла. 
Так і сталося... 
Я прокинулася... але ще до того музично - грушевого моменту. 
Та ніч забрала з собою ті дотики і погляди, а сонце нам всміхалося вслід, коли ми розходилися, по освітлених, вранішніми проміннями, стежками, які морозили нам ноги і серця. 
 

*** 
Наступним був вересневий вітер, який ще мав запах літа. Гірне повітря вселяло нове життя і надію на щастя, яке я чекала, та - воно було мимолітне. В той момент, житя крутилося в танці та купалося в шампанському, фотоплівка фіксувала секунди життя, поки що, маленьких людей, легенький вітерець лавандового шлейфу навіював тугу. Пам'ятаю того художника, що навіки замалював цей день у себе на полотні, день, що вдарявся бурною течією об кам'яний берег. Тоді світанок морозив нам щоки, які видавали палаючі серця, ми навіть не хотіли спати, та було все рівно, адже більше сни в ту ніч так і не снилися. 
Це був один масштабний «сон» тривалістю в добу, який тепер залишається лиш на кольорових клаптиках паперу.

*** 
Останнім був той, який приходить до мене досі, який приснився мені ще у шкільному віці, який подарував посмішки і безтурботнісь, чиї слова чорно-білим шрифтом вимальовуюься перед очима і в цей час, єдиний, хто змусив мене полюбити історію. «Сон», що приснився в один з найвідповідальніших періодів мого життя, чому і став знаковим. Я незнаю, що він далі мені покаже, що готує для мене і яка ніч стане вирішальною. Його немає в сонниках та жодній іншій книзі. Його неможливо пояснити чи якось тлумачити, він просто сниться і ніхто не може передбачити, що буде. 
- Думаєш, коли ми з тобою ще зустінемося? 
- Колись. Бо ти спитала коли... Я впевнений, і не раз. - Сказав мені він. І тому я точно знаю, що мені цей сон ще снитиметься. 
Ви колись замислювалися, що твориться у голові дівчини хоча б до двадцяти років? Одвічне питання, на яке важко знайти чітку остаточну відповідь. Питання, яке цікавить чи не більшу частину молодої чоловічої статі. І відповідь, на яке я можу дати вам лише зараз, коли мені вже минає двадцять. 
Зараз на планеті за рахунком вже невідомий тиждень карантину. Чергова весна не змінює традицій і дерева продовжують зацвітати, та пандемія так званої «корони» накинула вірусні сіті на нашу планету і людське життя зупинилося. Недавно був австралійський вогонь, тепер пандемія, а за нею ймовірна криза, а за тим незвіданість. Здається достатньо причин страждати, але ні, почуття беруть верх. 
Ми з вами знаємо, що немає не особливих історій, адже вони для кожного виняткові по-своєму. Будь-яка з чужої сторони може здаватися надзвичайно банальною, але для тебе вона є такою прекрасною, що її можна описувати в книгах та зображати у кінострічках. Моя тільки почалася і не хоче закінчуватися, прагне знайти місце посеред цих сторінок, які з кожним днем даватимуться мені важче, думкам все складніше буде розмовляти з друкованими літерами, відкриватися світу... та я тепер наодинці з собою, під надійною охороною сім'ї. І хоча мій ніби щасливий погляд моментами прикриває депресивний стан без причини, та зійшовший з дистанції графік таки є результатом незрозумілої мені депресії. 
Знайоме вам відчуття, ніби всередині всі органи, серце і шлунок, особливо, зв'язуються докупи з комом у горлі? Це незрозуміле відчуття. Коли просто заплутуєшся у своїх клітчатих думках, які не можеш розкласти по суті на полицях. Коли незнаєш, що і кого хочеш, які люди тобі в даний момент подобаються і що до них відчуваєш. Мовби нитками зав'язала собі голову і мозок. Так, я можу забороняти собі думати, те що не хочу, нарешті навчилася контролювати думки аби не псувати собі настрій. Знайоме вам таке, що просто боїшся зустрітися з поглядом людини, з якою вас щось пов'язує? Це важко, знаю. В той дикий момент просто не знаєш, як правильно по етикету себе потрібно поводити, навіть куди дивитися! 
Можливо, то тільки у моїй дурній голові такі думки, можливо, просто вміло так себе накручую. Спитаєш, чому я так суджу стосовно себе? Та тому, що крім цього всього сміття, що твориться у моїх мізках, те ж саме творится і в нашому прекрасному світі. Який схожий на людину, вцілому, тому що погода в ньому змінюється, як наш настрій: вирують бурі, океани, обпікає сонце пристрасними променями, розривається земля від злості, хочеться кричати. Та приходить день, коли ти просто відриваєшся від світу, всього оточуючого, мовби пелена перед очима, більше нікого не бачиш, окрім своїх почуттів, таких м'яких і розмитих, теплих пастельних відтінків. Як у живописі, малюєш собі картинку ідеального життя, у той чудовий момент, як тобі здається. Це дурно, так поводять себе люди, у яких з головою не все гаразд, у яких із серцем не все в порядку, тому що воно їм більше не належить. Твоє дихання тобі більше не належить, стає таким кривим і неритмічним, мовби мелодію того дихання записувала дитина, яка ще не вміє говорити. Тоді твій світ здається і вночі яскравим, що художник оцінив би. Ну, вгадай, що за почуття. 
Аж смішно стає з самої себе, який безлад твориться у голові. Думаєш, читаючи філософію, ти у всьому розберешся? Як глибоко помиляєшся. Щодня я думаю, що з часом все забудеться, з'являться нові проблеми, дощ за дощем змиє бруд з вікон душі, та ні... Мимохіть згадуєш ті запахи днів, погляди, відчуття, емоції, невинні дотики, шум у вухах, чомусь кожна дрібниця така важлива. Прогортуючи ті картинки у голові, холоне кров у жилах і мерзнуть руки, хочеться пити. Я знаю, майже кожен, читаючи ці радки, буде щось згадувати, щось своє, особисте, таке тепле і неповторне. 
Чи збувалися у вас хоч колись сни? Не задумувалися? У це вірить дуже малий відсоток людей, звісно в тому числі є я. Відповідно, з мого погляду як художника, будь -який сон несе нам якусь інформацію, засторогу, чи навіть показує майбутнє. Не вірите? А я переконалася на власному досвіді, будете сміятися, чи не так? Мабуть ще не всі люди навчилися їх тлумачити, і взагальному, не акцентують на снах увагу, а ви тільки спробуйте, задумайтесь... Це не екстрасенсорні здібності чи магія, це просто людське чуття, навчіться розуміти себе і свої думки, прислуховуйтеся, буде морально важко, знаю, що ж поробиш, люди не люди, якщо вони не страждають. Це і є ті самі осінні депресії за чашкою кави, клітчатим пледом, з меланхолійною музикою і думками один на один, і стандартні зимові сплячки з мандаринками, різдвяними фільмами та домашнім затишком. 
Деякі сни відлітають так швидко, так як тільки-що взлетівший літак, за яким лишилася лиш гнітучо-сіра димна смуга. А деякі вкорінюються настільки, що вони щодня постають в нашій пам'яті навіть в непідходящий момент. 
Все-таки... 
Хочеться спитати : «Скільки часу минає з тих пір, як невгамовний душевний біль переростає в розпад нервових клітин?». Божевілля, чи не так? Це все взаємопов'язане, і тому щось пояснювати навіть немає сенсу. Кожна людина здатна просто робити свій вибір. 
Не сприймайте близько до серця, не намагайтеся зрозуміти чи філософствувати, всього-на-всього спробуйте проникнутися подальшими сторінками. 
Щодня незнаєш, що буде завтра, чи день буде буденним, чи таким, що змінить твоє життя. Коли ти в очікуванні чогось, то нічого не стається, а якщо ж, навпаки, надієшся на безтурботну буденність, обов'язково мусить щось трапитися. Тепер мені почався третій десяток, але я так і досі хочу залишитися тією маленькою дівчинкою з безтурботним життям, вічно поруч з батьками і рідними. Зараз щодня зупиняю себе на думці, що мені все більше і більше хочеться додому, туди де, переступаючи рідний поріг, всі проблеми просто розвіюються, або стають крихітними мурашками. Але вже немає шляху назад, усі ми у дитинстві хотіли бути дорослими, це і сталося. Деякі спогади з дитячої безтурботності зараз здаються снами, в яких ніяк не впізнаю себе. Лише вдома стаю знову маленькою, можу розплакатися, чи поскаржитися на життя, поводити себе по дитячому і спати під крилами мами і тата. Навіть зараз буває хочеться, як у дитинстві прийти вмоститися на м'які руки своєї бабусі і розповідати їй усілякі дурниці, які вона завжди слухає із захватом. Та ми вже не в силі щось зробити. 
У перших моїх спогадах з дитинства я пам'ятаю голос мами, вже потім літо, поля біля лісу і черешні вздовж доріг. Незнаю, чому саме те місце, але з того часу досі літо полюбляю найбільше. У ті моменти я була надто щасливою. Все життя і весь час, що пам'ятаю, поруч завжди зі мною була сестра - частинка моєї душі, із обгорткою серйозності і з начинкою дитячої наївності, щирості і нотками божевілля, що при дегустації дарують тільки найживішу посмішку та бажання жити далі. Наші життя із сестрою завжди малювалися паралельно рівно, тепер же мають вигляд двох кардіограм. До речі, ті чершні я дуже любила, ми з сестрою, тільки-но, дізнавшись, що вони доспіли, тут же сиділи на гілках могутнього дерева і, мов горобці, обчищали черешню. І не зупинялися до тих пір, поки не знаходили першу червиву ягоду. Як і смак тих ягід, так і перше почуття закоханості чи схожих почуттів, виникають ще у дитинстві. Вони не є такими яскраво вираженими, як вже у підліткові роки, а в юнацькі й немає мови. Перша моя симпатія до протилежної статі проявилася у школі, на щастя, вона була взаємною, але це була лише дитяча цікавість спробувати щось нове. Та попри те, щороку, літо так і залишалося для мене найочікуванішою порою. 
Усі події, що відбуваються у нашому житті, є взаємопов'язані між собою, і щодня я переконуюся в цьому більше. Коли мені було шість чи сім, погано пам'ятаю, померла моя прабабуся. Я її дуже любила і чомусь завжди асоціювала з чимось чистим і святим. У моїх спогадах вона залишилася добрим яноглом, тому що часто приходила мені у снах. Уві сні давала якісь підказки чи вказувала вірний напрям, коли в той момент було тяжко. Після тієї втрати ми і почали рідше приїжджати туди на хутір під лісом, де жила прабабуся. Тепер влітку частіше гостювали у діда та бабусі вже у самому селищі, хоча черешні ніхто не відміняв. Тоді, той хутір для нас усіх у родині став місцем спокою і умиротворення, де можна втекти від світу і побути наодинці з собою. Так і понині. 
Якби не прийшла тоді та смерть, ми б з сестрою не опинялися щоліта так частіше вже там, де віднайшли людей, яким відведено одне з найважливіших місць у моєму серці. 
Усі інші пори року я була вдома, у місті, навчалася, мріяла, але завжди малювала. Як казала мама, то талант вміти малювати, але я вважаю, що талантом, є насправді спосіб вираження своїх почуттів, хтось танцем показує свою біль чи щастя, хтось співає і в тому лунає крик душі, хтось просто все записує на аркуші, а я показувала свій внутрішній світ на папері, а тепер на полотні. Тому в кожної людини є талант, просто хтось дуже довго не може його розпізнати. Але попри це все, кожну осінь, зиму та весну я все чекала якнайшвидшого приходу літа. 
Хто каже, що дружби між хлопцем і дівчиною, чоловіком і жінкою не буває? Як прямим експонатом цього, я у своїх рядках спробую довести вам зворотнє. Тому що зі мною це сталося, та ще й тричі. «Зі сварки починається найбільша дружба чи кохання» - одвічна цитата, яка прикрашає всі рокові прози, поезії та кіно. Ця історія звісно не пов'язана з закоханістю, яка так всіх цікавить, але до того я ще дійду. Адже всі події сплітаються, вони сформували мене і зробили такою, якою я є зараз. 
Я ніколи не вірила у дружбу. Будучи дитиною, вже нікому не довіряла, тому, що одного разу добре обпеклася, у свої десять років. Хтось посміється, скаже: «Ти ж тоді ще була дитиною, що тоді можна осмислити?». А як можна віднестися до ситуації, коли ви спілкуєтеся декілька років, довіряєте найсокровенніше, пускаєте у своє серце, у свій дім і раптом ваші однокласники кажуть вам, що у соціальних мережах є ваша особиста сторінка, з якої усім знайомим надсилаються різні неприємні слова та речі. Але у той час я і моя сестра не мали ніяких особистих аккаунтів. На щастя, справедливість не дала повірити всім іншим у всю ту брехню і наша хороша репутація збереглася. Звісно не обійшлося без соціального скандалу. Проте, достовірну причину такого вчинку нам колишні подруги так і не змогли пояснити. Тепер скажіть, як людям після можна вірити? Та ще й у дитинстві. Після і з того часу в мене була лише сестра, єдина, кому я розповідала все без винятку. Я перестала підпускати до себе близько однолітків і всіх людей, інші були просто знайомими і не більше. Єдиний, хто входив в моє коло найближчих людей, ну звісно, крім батьків та інших рідних, була лише сестра. Знаєте, мені того було достатньо, тому що я була впевнена, що ніхто мене не зрадить. Але дещо все-таки тоді змінилося... 
Влітку, точно не згадаю, скільки мені було літ (але пам'таю, що початок середньої школи), я гостювала у діда в селищі. Ми з сестрою забавлялися біля свого двору. Чим же ж ще можуть займатися діти? Лиш пам'ятаю двох малих хлопців: темноволосого і світловолосого, що з дороги професійно кидали в нас камінцями й піском та зразу ж тікали, насміювалися з нас і дражнили, а потім знову поверталися до своєї витівки. Ми з ними довго сперечалися і ділили територію при цьому шкодячи один одному. Незнаю скільки то тривало, але, чесно, я неможу згадати, як ми почали спілкуватися. Але те спілкування з часом переросло у дружбу. Все починалося з простих вуличних ігр: класики, кубики, хрестики-нолики, «попелюшка» (не всі зрозуміють) і багато чого іншого. Потім, стаючи старшими, ми зустрічалися вдень, гуляли по обпечених сонцем дорогах, смалили своє тіло, розмовляли до опівночі. У нас було своє дерево, липа, і у кожного там була гілка, позначена видряпаною ножем чи цвяхом, першою літерою наших імен. Час йшов, а ми зустрічалися вже під вечір і сиділи до світанку. Коли мені стукнуло дванадцять, в нашу маленьку компанію приєднався ще один блондинистий світлоокий любитель пригод - нас тепер було п'ятеро. І ще одне місце на дереві було зайняте. Тоді, коли ми вже всі були перевірені часом, я повірила в дружбу і, особливо, повірила у дружбу між протилежними статями. Такі різні та водночас такі схожі, кожен зі своїми чортиками, та при цьому всі сприймають один одного такими якими є. Наймолодший серед нас темноволосий Олександрит, обдарований прекрасним почуттям гумору, завжди додавав фарб навіть у най-найскрутніші ситуації, другий, світловолосий Гранат, був з душею філософа, що завжди міг підтримати найдивнішу розмову та витівку, останній же приєднався у нашу команду Лазурит, чия врівноваженість та обдумливість перевершує, напевно, самого Будду. Ми могли розмовляли абсолютно про все, а також обійшли усі ліси в нашій окрузі, виміряли усі дороги села і навколо села, перелазили чимало дерев, чим дужче несли ноги від багатьох розлючених тварин, спалили чимало дров і запалили свій вогник в ледь не кожному лісі, пройшли чимало труднощів, від калюж до страшних нічних прогулянок. Це все тривало кожного літа, лише влітку; все ж ми інколи бачилися на інших канікулах, адже поза ними кожен з нас був зайнятий своїм навчанням. 
З того часу, коли мені було десять і дотепер, коли мені двадцять, моє літо проходить так. Десять літ моя компанія незмінна і щороку з нетерпінням чекаю знову побачити ті обличчя, такі різні, кожні по-своєму неповторні і рідні. Звісно, багато що мінялося, до нас примикали й інші люди, деколи було місце міцним напоям, які виводили нас з рівноваги і добавляли веселки у глуху ніч, але, стара, незмінна компанія потім все одно залишалася разом. Фантастична п'ятірка була відома на всю округу, деколи навіть і недоброю славою. Ви ж самі знаєте, як люди люблять попліткувати, але нам то було неважливо. Це було мов окреме маленьке життя, тоді я забуваю про всіх інших, не думаю ні про що інше, просто живу тими моментами. Звісно ж були і неладні ситуаціїї, сварки, недорозуміння, але в них я навчилася цінувати тих людей, котрі вже перевірені часом. Якби не ці три палаючі «вогники»: темноволосий дотепний, світловолосий мудрий і розсудливий білий голуб, я б не навчилася розуміти людей з планети Марс. Якби не вони, я не була б такою, якою є зараз. І щоб не відбувалося, скільки часу не минало б у моїх очах ці хлопці назавжди залишаться тими ж маленькими дітьми із чистими серцями. Ми разом частенько збиралися на вечірні посиденьки та гарячі пікніки на дачі з черешнями та вишнями, тієї що біля лісу. Чомусь моменти саме там стають особливими та набувають чарівності. Дача розміщена достатньо далеко від цивілізації, аби мати змогу роздивитися зірки і свої думки. Вона виростила чимало поколінь, але її серце з часом припило битися і залишилася пустка, що тепер лиш пахне крейдою. І все ж ми інколи розбавляємо цю пустку молодецькими розмовами, сміхом та піснями під гітару. Проте, навіюється туга через розуміння того, що все минає. 
Мусить з людиною трапитися щось таке, що змінить її погляд на все життя, мусять в житті з'явитися ті люди, що змінять тебе. Це зі мною і ставалося з тих пір, як в моєму житті загорілися ті три вогники. Та наступні два найпереломніші моменти сталися набагато пізніше і на даний момент вони були фінальними. 
Роки йшли, а я все ще залишалася дитиною у душі. Коли прийшов час екзаменаційних змін у моєму житті, в той момент я спускалася по бетонних холодних сходах, шукала вихід з нагнітаючої будівлі знань під номером двадцять три. Чийсь приємний голос, пам'ятаю, залунав з-за мого лівого плеча і вказав мені дорогу до світла. Ми йшли нога в ногу, але не дивилися один одному у вічі, тому я не бачила його зовнішності, можливо це і на краще, адже притягнули нас наші душі, а не красива картинка. Та весна вже навіювала незвіданим теплом, але руки ще досі мерзли, в ту таку надзвичайно довгу хвилину, з нами сталося те, що з людьми стається протягом днів, місяців та років. 
Якби ми жили у минулому столітті, я незнаю, як би потім віднайшли б один одного, хоча життя все одно зводить потрібних людей. Але в наш час соціальні мережі просувалися вперед і знайти один одного в одному місті було надзвичайно просто.І так як ми швидко того дня розгубилися в шумному натовпі, так швидко він і знайшов мене. Ще у той час у соціальних мережах була така група, де люди могли знаходити один одного за описом. Десь через тижневий відрізок часу, раптом сестра мене сповіщає, що у тій групі є допис, де ніби то описана я і моя зустріч з хлопцем-навігатором: «Шукаю дівчину, у білому плащику, яка шукала вихід зі школи під номером двадцять три, після пробного єдиного зовнішнього оцінювання з історії». Сказати, що я була здивована, - то нічого не сказати. Адже важко було усвідомити, наскільки я могла сподобатися і запам'ятатися, аби з часом мене розшукували. 
Так, він таки знайшов мене, я відгукнулася на його допис-оголошення. Це малознайома постать і забутий голос, і віднайдете його ім'я, яке тепер асоціюєтья у мене чомусь з сонцем - Рубін, такий же шляхетний, як цей дорогоцінний камінь. Час минав, я закінчувала навчання у школі, він у військовому ліцеї, ми майже два місяці спілкувалися лише через літери на екранах, та більше тривати це не могло і, тому мало-помалу до мене надійшла пропозиція зустрітися. Згодом, ми з ним обмінялися номерами телефону, аби сповістити один одного про прибуття на місце домовленої зустрічі. 
Це був суботній червневий день, біля одинадцятої ранку я прокинулася від ріжучого дзвінка телефону. Рубін. Але я з просоння побоялася підняти слухавку, розгубилася. Мама з сестрою, дивлячись на мене не розуміли, що діється. Я похапцем взяла телефон і пішла на кухню, роздумуючи чи піднімати трубку, але страх поборов мене і я поклала телефон, який розривався від дзвінка на стіл та втекла до кімнати. Серце забилося, а зіниці розширилися, я сиділа на ліжку у кімнаті та слухала телефонний дзвінок, що лунав з кухні, мовби дитина. Згодом він перестав дзвонити і я завмерла в очікуванні. Глибоко вздихнувши, я слухала докори мами та сестри, чому ж не підняла трубку. Та, раптово, телефон, воз'єднавшись із кухонним столом знову почав розриватися у дзвінкій мелодії. Це також був Рубін, та вдруге, чомусь вже не обдумуючи побігла до кухні піднімати трубку. Незнаю, що тоді керувало мною. Якби ж ви тільки знали, як тоді мене трясло, серце калатало, але я старалася не подавати вигляду, тільки сестра бачила справжній страх в моїх очах. 
І ось я вже в дорозі до домовленого місця зустрічі. Та, прибувши, поглядом намагалася його знайти серед натовпу і не могла. Ми з ним домовилися зідзвонитися, аби уточними хто де, якби не могли б знайти один одного. Але як покарання долі у мене розрядився телефон. Тому, що, звісно це ж я, а без пригод ніяк. І в той мемент розгубленість і страх втрати боролися у мені з надією. 
Але, знайте, якщо здається, що всесвіт на вас образився та наближається світовий крах, раптово в той час на голову може впасти щастя. Що й відбулося тоді зі мною, бо втративши надію, нізвідки на горизонті переді мною засвітився Рубін. 
Ніби то не було чого боятися, але все одно я думала, що все зіпсую, бо це у моїй стихії. Я хотіла, сподобатися такою, якою є, аби мене прийняли справжньою; насправді, якщо то твої люди, то вони будуть твоїми, попри все і попри всіх.. 
Той день подарував мені мимолітній сон із ангельськими рисами обличчя: світло-русе волосся з ледь рижуватим відтінком, світлі невеликі очі на заокругленому обличчі, плавна лінія губ, благородна постава виточена військовим ліцеєм, одразу помітна добре складена статура, милозвучний вже ніби рідний голос і найщиріша посмішка. Досі не віриться, що це відбувалося зі мною. Весь час, коли Рубін був поруч, мій розум ховався і серденько брало все у свої руки. Я була щасливою. Мама досі мені пригадує, те щастя в моїх очах, коли я повернулася додому. В той день ми з ним просто розмовляли, про що тільки могли. Тому, тепер навіть не можу згадати про що саме. Ми йшли у небуття і розглядали троянди, наші руки хотіли зустрітися, але ми стримувалися, дивилися у майбутнє і не було нічого зайвого. У той день хвилини годинника на його мужній руці, здавалося, зупинилися, а фільм, що транслювався на кіно-екрані йшов ніби вічність. Аби ж у той момент я знала, що все-таки зможу усе зіпсувати. Адже, моя наївність змогла пошкодити те, що будувалося прогягом місяців. Мов засліпило і я повірила в іншу красиву щойно написану «картинку», водночас, втративши частинку своєї тільки що знайденої щирої ангельської душі. 
На Зелені свята, мій з сестрою друг дитинства познайомив нас випадково зі своїм найближчим другом. Звісно той, як доволі симпатичний хлопець, привернув мою увагу. Та я й не могла подумати, що він буде настільки швидким у проявленні своєї симпатії до мене. І він, будучи надто впевненим і наполегливим, у соціальних мережах написав у своєму сімейному статусі, що зустрічається зі мною. І звісно ж ця інформація з'явилася на моїй сторінці, чого я навіть не помітила. Хоча насправді нічого й не обіцяла новому прихильнику. 
Я досі пам'ятаю слова-реакцію Рубіна на моєму екрані телефону через два дні після оновленого статусу на моїй сторінці: «Це жарт?». Після чого я не розуміла і незнала, що відповісти і чим створила велику паузу. Потім його: «Бажаю щастя». Все коротко, просто і ясно, без зайвих пояснень. Мені не вистачило слів і сміливості щось написати, ситуація вже була безвихідною і виправдовуватися не було сенсу. В той час я могла розмовляти лише зі слізьми. Через цю помилку мене розривала злість на саму себе, але не сталося б того тоді з нами - не були б ми такими зараз. Люди проходять певні труднощі і тільки тоді починають цінувати те, що втратили, але, на щастя, втратили не все. 
Завдяки фантастичній п'ятірці я на певний період забула ту ситацію, відволіклася і дещо усвідомила: після того я вже знала, що не всі красиві яблука є такими ж прекрасними і всередині, більшість червиві. Але повертати того, якому сподобалася я справжня, було пізно. І ніхто і не міг подумати, що щастя на мою голову звалиться знову. 
Тоді я й не думала, що опинюся у гостях могутнього лева (місто), але тепер я тут, торкаюся клавіш актуальної техніки. Студентські роки минають і я незнаю, що буде далі. 
У дитинстві я й не могла уявити себе далеко від дому, тому що боялася самотності. Моя невпевненість перешкоджала говорити людям прямо про свої почуття. Коли я себе почувала в оточенні некомфортно, творила безглузді речі, хотіла в той момент здаватися смішною, аби ніхто не побачив мого страху. Мало хто сприймав мене серйозно, часто говорили та й говорять, що постійно сміюся, але ніхто і не міг подумати, що за тією усмішкою може таїтися біль, страх та невпевненість у собі. Я таким способом навчилася приховувати від людей свої справжні почуття. Менше знають, краще спатимуть. Тому, коли я втратила свою надію на щастячко з Рубіном, яке тоді знайшло мене у великому місті серед сотні людей, щастячко, яке було так близько, то навіть не подала вигляду, що в той момент серце обливалося слізьми, ніби, показуючи свою гордість і виховання, якості, якими повинна володіти чи не кожна дівчина. 
Мої сльози сохнуть дуже швидко, тепер же їх майже немає. З кожним болем я ставала сильнішою, немов по цеглині збудувалася стіна до мого серця та душі. Тільки сім'ї цей шлях був і завжди буде вільним. В якийсь момент, я зрозуміла, що є схильною до самоаналізу, можу ночами копатися в собі, у пошуках проблем і невдач у певних ситуаціях, обгрунтовувати все і, звісно ж, страждати. Мої емоціїї часто виходять за межі реальності, можна подумати, що інколи мене охоплює божевілля, бо з-за неймовірного болю, може лунати гучний сміх. В той момент просто думаю, про ситуацію, в котрій була щасливою, та, на жаль, яка більше не повториться. Хіба що, ще щось може перевершити її. 
Було майже як рік, коли ластівки знову принесли мені щасливу вісточку від Рубіна, чорні літери засвітилися на білому екрані, десь в серці зацвірінькало, але тепер я намагалася те приховати, тому що, тоді, як мені здавалося, серце було вже майже зайняте. Я переконувала себе, що те нове знайдене у моєму вищому художньому навчальному закладі, було те щастя і доля. Мамине серденько таки відчувало, що не моє. Як вже доросла і усвідомлена, я тоді так думала, заперечувала все, що чула недобре у свою сторону. Але що ви думаєте? Непомітних два роки, зараз залишиися в моїй пам'яті старими затуманеними знімками, як приємним, так і не дуже, ті, що тепер все рідше постають переді мною. Проте, з тим усім я втратила свою наївність і дитячість, у всіх сенсах цього слова. 
Скажу вам чесно, по секрету, ці майже двадцять чотири місяці, потайки зі мною постійно в думках десь був він, той, що досі з'являється мені у «снах», той, що дивився разом зі мною на троянди. Я не хотіла того визнавати, бо це було б не чесно по відношенню до дворічних моїх почуттів. Але серцю не накажеш, воно творить, що йому надумається, тягнеться до кого хоче і цвірінькає, коли заманеться. Ти починаєш цінувати те, що втратив тоді, коли мимоволі порівнюєш з іншими, коли розумієш, що тієї людини просто не вистачає, мов відібрали крихітну частинку тебе, і ти до того звикаєш, це вже стає звичайним станом душі. Ми пізно розуміємо, коли втрачаємо щось цінне, але це і є людська сутність, ми на тому вчимося, ростемо, удосконалюємося. Це одна з найбільших людських проблем. Та ті розмови з Рубіном, що освітлені червневим сонцем і надухмянені трояндами, хотіли вкорінитися не тільки у моїй пам'яті, а й тут, на просякнутих емоціями аркушах. Хочеться розповідати як було, у найчистішому вигляді почуттів, у найсвітлішому серпанку днів. Найлегше починати із жартів, а закінчувати особистим. В принципі, як воно завжди стається. Бувають же ж такі люди, яким відкриваєшся зразу? Так от Рубін був саме з таких. І я почала йому довіряти. Після того йшли тижні, рік за роком, а довіра ставала все більшою, хоча після прогулянок з трояндами ми так і досі не бачилися, та чомусь довіра до нього росла, а до себе зникала. Я перестала себе розуміти, а після довготривалої паузи у спілкуванні з ним я чомусь стала більше йому відкриватися. 
Нам усім вночі легше розкриватися людям, лиш тоді найчастіше ми дізнаємося правду або освідчуємося, проявляємо справжні емоціїї, не боячись, що буде завтра. Але я впевнена, майже кожен зранку хоч трішки, але шкодує про те, що подумав чи зробив під нічним покровом. Проте, не варто жалкувати, ніч завжди розкриває наші душі, тільки тоді ми є справжніми і лише тоді ми всі знімаємо маски. Сонце ж нам їх повертає у вигляді усмішки за схованим болем і у вигляді сліз за безмежним щастям. Коли вдень хочеться кричати на весь світ, то вночі ти тишком пускаєш сльози на подушку поки ніхто не бачить, це і є людина, правда, дивне створіння. І тоді відтворюєш у собі минулі картинки, від яких досі мурашки по тілу. 
Мене, наприклад, дуже дратує, коли люди не можуть розібратися у своїх почуття, тоді вони доходять до незрозумілих вчинків. Я сама так роблю і, тому деколи сама на себе за це злюся. Розумію, що після такого важко довіряти людям, але так воно і є. Зі мною траплялося лише два випадки, коли мені щиро освідчувалися у своїх почуттях, таких людей дуже мало, але тоді я цього ще незнала, тому не цінувала таких людей. Всі інші або робили якийсь перший крок і десь розчинялися, даруючи тобі надію, або взагалі нічого не роблять, боячись підступитися, а ти сама догадуйся що й до чого. 
Я часто почала задаватися питанням: «Що таке кохання?». Тому почала розпитувати це у людей. І знаєте, я почула багато варіантів: хтось каже, що це маленькі чоловічки, котрі розпалюють у тобі вогонь (це, до речі, була наймиліша версія), хтось, - коли серце шалено б'ється і кидає у ступор, хтось, - коли постійно думаєш про людину. Якщо кохаєш, це справді неможливо пояснити словами, тому версії є настільки дивними. Їх багато, але ж як насправді знайти те своє? Кажуть, серце підкаже. Та чомусь мене воно тільки заплутує. 
Після тих двох випадків випробовувань своїх почуттів я змінилася, просто відчуваю це, мої погляди на світ та на людей стали зовсім інакшими. Тепер є щось, про що я боюся говорити, зі мною таке вперше, тому я боюся це визнати, не хочу аби хтось знав, що знають лише наші серця. Знаю, що читатиму це не лише я, впевнена у цьому, але руки так і тягнуться клавіш, сльози так і просяться торкнутися щік, холонуть кінчики пальців, а я тримаюся як можу, вагаюся і блокую свої думки. Правда моторошно, що ж може довести людину до такого стану? Страшно... це перший випадок, коли так майстерно ховаю від усіх свої почуття. Про них знає лише ніч, зірки і декілька пісень. Той момент запечатався у місячних ночах, ключем до яких є смак алкоголю. Моє серце до того часу ще незнало такого ритму, який досі мені незрозумілий. Хочу заснути, аби мені ще приснився цей сон, що потім знову збудеться. 
Це, знаєте, як тести у школі, коли ти вагаєшся над правильним варіантом, «а», «б» чи «в», ніби всі підходять, як правильна відповідь, тому що на кожну є свій аргумент, але правильну все одно незнаєш. Це зараз і відбувається зі мною. Як не розгубитися і не переплутати де є моє? Досі чекаю знак згори і намагаюся прислухатися до своїх почуттів, не втративши розум. Але небо мовчить і лиш кладе під подушку дивні сни, які я щоранку намагаюся розтлумачити і знайти в них хоч найменшу дрібницю, котра, можливо, щось підкаже. Тому доки один сон відправляє мені чорні літери, доки я забуваю свої дворічні почуття, доки серце у пошуках свого водить мене стежками емоцій та дарує нові відчуття, то у снах найчастіше приходить лише один. Це випадок, коли симпатія і почуття прийшли з часом, коли спершу сподобалася душа, коли ви в натовпі, але таке враження, що більше крім вас нікого немає, коли не припиняються розмови, а погляди дедалі стають відвертішими і незручними. Кожен дотик, дія тепер є важливими і на це все мимоволі починаєш звертати увагу, вслухаєшся у слова. Це, коли чекаєш якнайшвидшої зустрічі і все одно серед білого дня боїшся зустрітися поглядами. Найстрашніше мовчати про це, про свої почуття, і вже чимало часу. Тяжко стає тоді, коли усвідомлюєш, що, можливо, це і є моє, а я його втрачаю, тому що нічого не можу вдіяти. Але водночас розумієш, що значить так має бути. Але ж неможу просто сидіти чекати своє щастя й мучитися? 
Я не скажу, що моє серце вільне, але й не можу сказати, що воно є зайнятим. Поки в думках є двоє, десь в них мимолітньо видніється третій, який вже помалу стирається з пам'яті. Час йде, життя змінюється, невідомо, що трапиться з нами далі. Та, завдяки цьому всьому, серце навчається стримувати емоції і переносити труднощі. 
Ось знову висвітилося на моєму екрані його ім'я, про котрого я розкажу згодом. Кожен раз, відкриваючи його нове фото або повідомлення в діалозі, серце смикається. Ці почуття можна назвати забороненими, тому що здається, кому б не сказала про них, ніхто не схвалить, але серцю не накажеш, адже для нього немає ніяких вікових меж. З другим же, вже знайомим вам вишуканим Рубіном, чиї чорно-білі листи бачу інколи на екрані, почуття навпаки здаються навіть дуже правильними та ніби й бачу в них майбутнє. Та й серце так же смикається, коли від нього приходять вісточки. І лиш спробуй розібратися. Кого слухати? Розум? Серце? Батьків? Чи вираховувати плюси та мінуси кожного? Але нічого не можу вдіяти, адже я не чоловік, аби підійти, написати і почати першій стосунки, не в моїй це компетенції. 
У дитинстві було простіше, наприклад, коли я була на канікулах у бабусі і дідуся в селищі та мені ставало тяжко на душі, просто тікала в поле поплакати або брала з собою кота чи йшла до нашої собаки і виговорювалася їм; коли була вдома, замикалася у ванній і, відкриваючи воду, ридала, аби не було чутно, або замикалася на балконі і там спостерігала за маленькими людьми, що йшли кожен у своєму напрямку, в той час вітер висушував мої сльози. Тепер же просто мушу стримувати емоції, бо немає куди втекти. Але звичка дивитися зразу на небо, коли стає боляче і коли намагаюся стримати сльози, все ж залишилася. Здається, ніби, коли підняти голову, то вони не зможуть витекти. Насправді це не завжди допомагає. Якщо таки хтось з вас все ж бачив, як я плачу, то варто знати, що саме тоді я почала вам довіряти і ви увійшли до списку моїх найближчих людей. Адже перед чужими не можу показатися слабкою. Тільки ті, хто люблять, знають, як виглядає моє заплакане червонувате личко, що ненавиджу лягати рано спати, бо люблю спостерігати за зоряним небом під улюблену пісню, що п'ю лише солодкий алкоголь і обожнюю жовті яблука, що ніколи не відмовлюся від молочного шоколаду з цілими лісовими горішками і чорного чаю, хоча знаю, що вони шкідливі, що люблю ліс, літо і обожнюю котів, можу дуріти та сміятися з самої себе, що найкращим подарунком для мене буде книга, фарби або квіти, особливо улюблені піони. Лише ті, що люблять, будуть слухати мої безпереривні балачки, коли я в оп'янінні і мою дурнувату стражданну музику, будуть слухати моє невдоволення і мене в роздратуванні чи в сльозах, сміятимуться з моїх жартів навіть, якщо вони й не смішні, ті, хто бачать в мені завжди маленьку дівчинку, чия душа така ж ранима, як фарфорова статуетка. Незнаю чи знають це ті, до кого я маю сердечні почуття, адже кожен бачить людину по-різному і можуть закохатися в те, що я про себе чи в собі незнаю. 
От як може настільки сподобатися людина, що тебе приваблює в ній шкідлива звичка, коли кожен недолік стає вишуканим, ідеалом тільки для тебе? Навіть, коли його сигаретний дим тепер здається приємним, а колір волосся, який завжди ненавиділа, стає улюбленим. Чомусь тоді його музика, яку ти раніше не могла терпіти, стає бальзамом для душі і вже розміщення зірок на небі має особливе значення, що пам'ятаю їх понині. Завдяки цій людині я перестала боятися собак, тому що лише з ним почуваю себе у безпеці. Можливо, це все звучить занадто романтично та меланхолійно, але, надіюся, впевнено. Звісно ж простіше заховатися у собі, наодинці з тими думками, але це небезпечно, тоді раняться душа, особистість і мрії. Розповідайте найближчим про свої переживання, зізнавайтеся у почуттях. Краще ризикнути, аніж жалкувати потім усе своє життя, що так і не наважилися зробити крок назустріч. Нехай вам відмовлять, образять, але ви хоча б спробували. Так, може бути боляче, проте ви стали сильнішими. Це найпростіша порада, котру можна прочитати в кожній третій книзі чи інтернет-сайті, але я все одно кажу це, бо розумію, що є найголовнішим кроком до вирішення будь-яких проблем. Хочеш вирішити проблему? Так піди їй назустріч , зустрінься з нею віч-на-віч. Ага, важко? Та в мене колінка здригаються, коли той, до кого моє серце не байдуже, дивиться на мене! І що ж вдіяти?! Тільки нехай не мовчить душа. Нехай краще кричить, плаче чи купається в істеричному сміхові, аби лиш чути признаки життя. 
Ми з вами ніби послушні вівці, котрі йдуть за натовпом, ніби всі однакові, але мекання в кожної має різний сенс, кожен хоче бути схожим на когось, але всі хочуть мати особливу історію. Ми з вами є люди з планети Марс і Венера, котрі можуть дихати одним повітрям, але погляди яких так і залишаються різними. Та, коли гаряче дихання жителів Марсу торкається ніжної шкіри жительки Венери, створюється нова галактика з божевільним рухом усіх зірок, як наслідок, зароджується нове життя та історія. Я завжди цікавилася астрономією почуттів, але ніколи не думала, що тепер придаватиму цьому такий сенс. 
Власне, я задумалася, що завжди несвідомо думала про пару для себе, та напевно не одна я. Мої звички видають це підсвідоме бажання, наприклад, пара взуття повинна завжди стояти поруч і рівненько (аби у житті була своя пара- чомусь так думаю), все, що я беру з продуктів, котрі можна перерахувати, повинні бути у парній кількості, в чай чи каву завжди добавляю дві ложки цукру. І це все з'явилося з нізвідки, просто в якийсь незрозумілий мені момент. З цими божевільними нотками людського характеру так і живу, крізь призму художнього бачення і розбиті рожеві окуляри. Думала, доки холод і мороз, здається, хоча б вони повинні морозити усі стражданні і дивні думки, але ж ні... Як думаєте, хто сильніший, хто переважає? Навіть зима не може справитися і заморозити мені душу. 
Але, знаєте, у тому є кайф, що ти страждаєш, це божевільно, правда ж? Оскільки, завдяки болю ми творимо мистецтво, ви помічали це? Лише коли мені стає боляче, я починаю писати, тоді хочеться малювати, бо душа рветься у світ. Всі шедеври мистецтва створені болем. Це єдиний шлях до творіння. Бог створив цей світ так, що навіть страждання мають сенс. Мабуть, неможливо творити, коли щасливий, адже, якщо людина щаслива, у неї немає часу на все інше. (Аналізуючи по собі, лише тоді роблю такі висновки.). Чесно, намагаюся деколи розібратися, чому я страждаю, причину знаходжу, вона є, але вирішення її я не знаходжу. Можливо, якщо десь довго покопатися в собі, то і знайду вирішення тієї проблеми, але мені чомусь не хочеться, адже тоді я би не писала зараз ці рядки. Інколи буваю задаюся питанням «Чому?». Чому саме ці люди? Чому саме так? Чому тут? Чому зараз? Чому потрібно це зробити? Чому я живу? Думаєте немає відповіді? А вона проста, як заячий хвіст, - ТОМУ ЩО ТАК ПОТРІБНО. І все. Більше для того немає слів. Просто все між собою взаємопов'язане і має наслідки. Та все-таки, чому люди з любов'ю пов'язують серце, адже воно нічого з цим немає спільного? Любов це лиш хімічна реакція в нашому мозку. Але нам однаково, адже коли тебе цілує кохана людина, то у тебе не мозок випригує з голови, а серце б'ється в атлетичному ритмі. Тому людям простіше називати це так, те, що вони справді відчувають, і тоді неважливим стає питання «Чому?». Тоді залишається просто жити далі, так, інколи потрібно вдатися до психології , обдумати свої вчинки та емоціїї, але дивіться, аби не поїхав дах. Бо коли сутінки лягають на твої плечі, думки полюбляють потеревенити. 
Я все думаю. Скільки часу це все пишу? А скільки часу я про все це думаю? Навіть не зрівняються рядки з думками. І сніг не присипле сліди почуттів і сонце незможе їх випалити з голови, не сховаються вони за теплим волоссям і зимовими пуховиками, і час не зітре їх в попіл. Тому що, тільки людина має над цим силу. Тільки ти сам чи сама зможеш оволодіти собою і емоціями, ніхто не винен в тому, що відбувається у твоїй душі і чому в тобі кипить біль. Люди, завдяки яким ти це відчуваєш, є твоїм ланцюжком долі, вони її творять, у кожного своя роль і кожен, хоч якось пов'язаний з твоїм майбутнім. Твоє народження є початком цього ланцюжка, а смерть - його кінцем, кожна його петелька, то є хтось і ти. Якась з часом стає іржавою, а якась досі, мов нова. До ланцюжка можуть додаватися підсвіски, що його прикрашатимуть, робитимуть більш вишуканим, хоча попри це, деякі можуть обтяжувати його. Можливо забагато філософіїї, але саме так я бачу наше з вами існування.