Розділ 15

Новина про смерть Василя сколихнула не лише готель, а й усю навколишню місцевість. Дві смерті в елітному закладі за кілька днів – це вже був справжній скандал, який привернув увагу не лише місцевої преси, а й, імовірно, вищих ешелонів влади. Капітан Іванович, зблідлий і розгублений, уже не міг ігнорувати очевидний зв'язок між двома трагедіями.

Для Арона Яковича та Степана Аркадійовича це було сигналом до дії. Вони розуміли, що тепер самі стали мішенню. Їхні "спостереження", їхні запитання, їхня надмірна "допитливість" були помічені.

— Дмитро Шевчук, бухгалтер, – сказав Степан, коли вони сиділи в номері, обговорюючи план. – Він наступний. Або ж… ми. Той, хто це робить, прибирає всіх, хто стоїть на шляху.

— Саме так. І він знає, що Василь розповів мені про "Карпатську Перлину", – Арон Якович задумливо поправив окуляри. – Ми занадто близько підійшли.

Петро Іванович Коваль, "самотній мандрівник", з його холодними очима і професійними манерами, тепер вимальовувався в їхній свідомості як ключова фігура. Він був інструментом, який використовували для ліквідації свідків. І тепер вони самі були потенційними свідками.

— Коваль – це професіонал, – промовив Степан. – А професіонали не люблять, коли за ними полюють. Він спробує нас зупинити. І він, ймовірно, вже знає про нас все, що потрібно.

Арон Якович кивнув.

— Нам потрібно діяти швидко. І бути готовими. Особливо тобі, Аркадійович. Ти занадто багато розпитуєш. І ти – колишній полковник. Для таких, як Коваль, ти найнебезпечніший.

Цієї ж ночі Степан Аркадійович вирішив не спати. Він знав, що професіонали діють під покровом темряви. Він сів у крісло біля вікна, спостерігаючи за територією готелю. Арон Якович, незважаючи на прохання Степана лягти відпочити, теж не міг спати. Він сидів у своєму номері, перебираючи в голові медичні аспекти обох смертей, шукаючи дрібні деталі, які могли б вказати на вбивцю або його методи.

Близько другої ночі, коли готель занурився в найглибшу тишу, Степан Аркадійович почув ледь чутний скрип. Це був звук, який міг почути лише натренований слух колишнього офіцера – легкий, майже невідчутний рух. Він розрізнив його у коридорі, біля дверей його номера.

Степан Аркадійович миттєво насторожився. Він затримав дихання, прислухаючись. Знову тиша, а потім – ледь чутний шум біля замка. Хтось намагався відкрити його номер. Це не був нічний прибиральник, і не випадковий гість. Це був професіонал.

Степан Аркадійович повільно піднявся з крісла. Він оглянув кімнату, шукаючи щось, що можна було б використовувати як зброю. Його погляд зупинився на важкому скляному попільничку на столику. Не ідеально, але краще, ніж нічого.

Замок клацнув. Двері повільно, безшумно відчинилися. У темряві коридору Степан Аркадійович розрізнив тінь чоловіка. Це був Петро Іванович Коваль. Його обличчя було приховане в тіні, але його постава була холоднокровною і рішучою. У руці він тримав щось блискуче – ймовірно, ніж або якийсь інший гострий предмет.

— Пане Коваль? – тихо, але твердо промовив Степан Аркадійович, зробивши крок уперед. Його голос, як завжди, був глибоким і впевненим, незважаючи на адреналін, що вирував у венах.

Коваль здригнувся, не очікуючи, що полковник не спить і чекає на нього. Це була його перша помилка. У його холодних очах промайнула злість і розчарування.

— Полковник Мороз, – промовив Коваль, його голос був тихим, але в ньому відчувалася смертельна загроза. – Ви занадто багато знаєте. І ви занадто уважні. Це… небезпечно для вашого здоров'я.

— А ви занадто передбачувані, пане Коваль, – Степан Аркадійович зробив ще один крок. – Професіонал ніколи не приходить двічі одним і тим же шляхом. І не робить тих самих помилок. Ви вирішили зачистити всіх свідків. Це логічно. Але я не Роман і не Василь.

Коваль, зрозумівши, що його застали, не став чекати. Він кинувся на Степана Аркадійовича з блискавичною швидкістю. Але Степан, незважаючи на вік, все ще був колишнім полковником. Він ухилився від першого удару і завдав зустрічного – попільничкою в бік. Коваль відсахнувся, його рухи були швидкими, але цього разу вже не такими точними.

Зав'язалася коротка, але інтенсивна сутичка. Степан Аркадійович, хоч і був у чудовій фізичній формі для свого віку, розумів, що Коваль молодший і, ймовірно, краще підготовлений до ближнього бою. Він намагався не допустити Коваля до себе, використовуючи меблі як щит.

— Якович! – вигукнув Степан, сподіваючись, що друг його почує. – Допоможи!

Арон Якович, який не спав і прислухався до всіх звуків, почув крик Степана. Його серце стиснулося. Він миттєво зрозумів, що сталося. Він схопив зі столика важку лампу і кинувся до дверей.