Розділ 8

Сонце, хоча й намагалося пробитися крізь щільну завісу хмар, все одно не могло розвіяти гнітючу атмосферу, що огорнула готель. Для Степана Аркадійовича Мороза це було звичним явищем. Роками він вчився "читати" атмосферу місць, де траплялися злочини, і тепер його радар працював на повну потужність. Він розумів, що чутки – це лише дим, але за димом завжди є вогонь. Його завданням було знайти цей вогонь, використовуючи свій досвід "неформальних допитів".

Після обговорення з Ароном Яковичем, Степан вирішив почати з тих, хто, за чутками, був у конфлікті з Романом. Першим у його списку був Дмитро Шевчук, бухгалтер готелю.

Степан Аркадійович знайшов Дмитра у його кабінеті, що був розташований на другому поверсі. Кабінет був заставлений папками та паперами, в повітрі висів запах кави та пилу. Дмитро, чоловік років сорока, з круглим обличчям і нервовими очима, сидів за столом, напружено вдивляючись у монітор комп'ютера. Він був помітно блідий, і його рухи були метушливими.

— Доброго дня, пане Дмитре, – Степан Аркадійович, з легким, але впевненим кроком, увійшов до кабінету. – Степан Мороз, один з гостей готелю. Сподіваюся, я не відволікаю вас у такий важкий час?

Дмитро здригнувся, ніби його спіймали на гарячому, і швидко згорнув якесь вікно на комп'ютері.

— О, пане Мороз… Ні, ні, що ви. Просто… працюю. Навіть у такій ситуації справи не чекають. Це жахливо, що сталося. Роман…

— Так, жахливо. – Степан Аркадійович підсунув собі стілець і сів, не чекаючи запрошення. Його погляд був прямим і уважним, але не агресивним. – Тому я й прийшов до вас. Ви ж, як я розумію, були близькі з Романом по роботі?

Дмитро нервово розгладив папери на столі.

— Ну… ми були колегами. Він був офіціантом, я – бухгалтером. Мали робочі стосунки.

— А чи часто ці "робочі стосунки" переростали у… дискусії? – Степан зробив акцент на останньому слові, зберігаючи спокійний тон. – Мені довелося чути, що Роман був досить… наполегливим у своїх поглядах на фінансові питання готелю.

Обличчя Дмитра помітно напружилося. Він зробив глибокий вдих.

— Роман був… дуже допитливим. Іноді занадто. Він часто ставив запитання, які не входили до його компетенції. Його цікавили якісь дрібні нюанси в рахунках. Але я завжди відповідав, що все прозоро.

— Прозоро? – Степан Аркадійович підняв брову. – А чим саме цікавився Роман? Може, це було щось, що його настільки хвилювало, що він готовий був про це розповісти комусь?

Дмитро почав нервово потирати руки.

— Ну, він… він казав, що деякі суми в поставках продуктів здаються йому завищеними. Нібито ми переплачуємо постачальникам. Я йому пояснював, що це ринкові ціни, і що у нас є знижки, які компенсують. Але він… він був дуже впертим. Постійно перевіряв, випитував. Погрожував, що… якщо не розберуся, то він… розповість власнику.

— І коли це було востаннє? – Голос Степана Аркадійовича був тихим, але твердим.

— Десь… тиждень тому. Ми з ним сильно посварилися. Він був дуже злий. Сказав, що не залишить це так.

— А де ви були вчора вночі, пане Дмитре, приблизно з третьої до четвертої ранку? – Запитання пролунало раптово і прямо, збивши Дмитра з пантелику.

— Я? Я був у своєму номері. Спав. – Голос Дмитра став вищим, а очі бігали по кабінету. – Я ж гість готелю. Я приїхав сюди теж відпочити.

— Ви гість готелю? – Степан Аркадійович здивувався. – Ви ж працюєте тут бухгалтером?

— Так, але… я живу в місті. А сюди приїхав… відпочити, як і ви. І заодно доопрацювати звіт. Просто… щоб ніхто не відволікав.

— Отже, ви жили в готелі останнім часом? І Роман теж жив тут. Ви мали повний доступ до його кімнати? Чи до службових приміщень?

— До службових приміщень, звісно, маю. А до його кімнати – ні. – Дмитро виглядав так, ніби його щойно викрили у чомусь. – Я ж нічого не робив! Я не вбивав його!

Степан Аркадійович підвівся.

— Ми не звинувачуємо вас, пане Дмитре. Ми лише збираємо інформацію, щоб допомогти поліції. Дякую вам за відвертість.

Залишивши Дмитра Шевчука у його напруженій тиші, Степан Аркадійович направився до адміністратора Ірини. Вона сиділа на рецепції, її обличчя було втомленим і засмученим.

— Доброго дня, Ірино, – Степан Аркадійович посміхнувся, його тон був більш м'яким. – Чи можна вас на хвилинку?

— Так, пане Мороз. – Вона була помітно пригнічена. – Щось сталося?

— Просто хотів запитати про Романа. Ви, як адміністратор, мали з ним багато справ?

— Роман? Так, він був одним із наших найкращих офіціантів. Дуже працьовитий. – Ірина зітхнула. – Але… останнім часом був дуже нервовим. Часті сварки.

— З ким він найчастіше сварився?

— Ох, з багатьма, пане Мороз. Він був запальним. З бухгалтером Дмитром Шевчуком – постійно, через якісь фінансові звіти. З паном Сергієм, начальником безпеки, теж. Роман був надто чесним, не міг мовчати, якщо бачив несправедливість.

— А щось особисте? – Степан Аркадійович кивнув на пов'язку на руці Зої, яка пройшла повз.

Ірина озирнулася на Зою, потім знизила голос.