Розділ 5

Після перших офіційних дій поліції, коли місце злочину було огорожено стрічкою, а експерти розпочали свою роботу, Арон Якович та Степан Аркадійович відійшли в тінь альтанки, що стояла неподалік. Вона давала добрий огляд на те, що відбувалося, дозволяючи їм спостерігати без зайвої уваги з боку правоохоронців.

— Вони забирають тіло, – тихо промовив Степан, коли санітари почали готувати Романа до транспортування. – Тепер у нас є кілька годин, доки з’являться перші офіційні висновки. І, боюся, ці висновки будуть такими ж поверхневими, як і перші припущення капітана.

Арон Якович задумливо потирав підборіддя.

— Саме тому нам потрібен доступ, Аркадійович. Хоча б до фотографій, до попереднього звіту. Мої очі, натреновані десятиліттями, бачать не те, що шукає звичайний слідчий. Я бачу мовчазні послання, які залишає тіло.

— Доступ? – Степан скептично підняв брову. – З якої це радості капітан Іванович дозволить нам, пенсіонерам, дивитися на матеріали справи? Він нас ледве терпить.

— Запропонуємо допомогу, – відповів Арон, його погляд вже набув тієї специфічної гостроти, що з’являлася, коли він відчував наближення до істини. – Не як слідчі, а як… консультанти. Ми ж гості готелю, зацікавлені у швидкому розкритті злочину для відновлення спокою. Це вагомий аргумент для репутації готелю.

Степан, оцінивши ідею, кивнув.

— Розумно. Це може спрацювати. Принаймні, спробувати варто.

Вони вирішили почекати, поки поліція закінчить первинний огляд і забере тіло. Через півгодини, коли метушня трохи вщухла, а більшість поліцейських залишила місце злочину, Арон і Степан підійшли до капітана Олега Івановича, який все ще стояв біля огородження, розмовляючи по телефону.

— Капітане, – звернувся Арон, коли той закінчив розмову. – Ми розуміємо, що ви зайняті, але маємо пропозицію, яка, можливо, прискорить ваше розслідування.

Олег Іванович, явно втомлений і роздратований, подивився на них з пересторогою.

— Я слухаю, пане Бурштейн.

— Ми з колегою, – Арон кивнув на Степана, – маємо багаторічний досвід роботи з кримінальними справами. Ми бачили тисячі злочинів. І ми глибоко зацікавлені, щоб інцидент у готелі був розкритий якомога швидше, адже це впливає на наш відпочинок і репутацію "Зір".

Капітан Іванович стиснув губи.

— Я ціную ваш досвід, але офіційно залучати сторонніх осіб до слідства я не маю права.

— А ми й не просимо офіційно, – втрутився Степан, його голос був спокійним і переконливим. – Ми просимо лише про можливість... поглянути на фотографії, можливо, на попередній звіт патологоанатома, коли він буде готовий. Просто щоб... обмінятися думками. Я впевнений, що навіть досвідчений слідчий може пропустити щось, якщо дивиться на справу під одним кутом.

Олег Іванович вагався. Він розумів, що ці двоє старих, незважаючи на їхній вік, були не просто балакучими пенсіонерами. Він чув про Арона Бурштейна – легенду у своїй сфері. І про полковника Мороза теж були чутки. Можливо, вони й справді могли б допомогти. А якщо він відмовить, а вони потім самі щось розкопають? Це буде ще гірше для його репутації.

— Добре, – нарешті сказав капітан, неохоче. – Експерт, Володимир Петрович, зараз поїхав з тілом. Коли він зробить первинний огляд, я попрошу його передати мені фотографії. Зайдіть до мене в кабінет у відділку після обіду. Але це буде неофіційно. Ви просто… дивитеся. І не втручаєтеся в роботу. Згода?

— Абсолютна згода, капітане, – Арон Якович посміхнувся своєю рідкісною, ледь помітною усмішкою. – Ми лише подивимося. І, можливо, побачимо щось, що виявиться корисним.

Після обіду, який пройшов у напруженому очікуванні, Арон і Степан вирушили до місцевого відділку поліції. Невелике, але охайне приміщення, в якому панував запах паперу та кави. Капітан Іванович зустрів їх у своєму кабінеті. На столі лежала папка з фотографіями та короткий попередній звіт.

— Отже, – почав Олег Іванович, вказуючи на папку. – Це первинні фотографії з місця події, зрозуміло, з тілом. І висновок експерта: смерть настала внаслідок асфіксії через удушення. Час смерті – близько 03:30 ранку. Знаряддя злочину – ймовірно, цей мотузок.

Арон Якович, не чекаючи запрошення, сів за стіл і розгорнув папку. Його обличчя одразу стало серйозним, а очі – гострими і зосередженими, як хірургічні інструменти. Він переглядав фотографії одну за одною, затримуючись на кожній деталі, яку, на перший погляд, інші могли б пропустити.

Степан Аркадійович стояв за його спиною, дивлячись через плече друга, але його увага була прикута до виразів обличчя Арона. Він знав, що означає той ледь помітний прищур очей, те легке стиснення губ.

— Мм-м… – промугикав Арон, гортаючи фотографії. – Цікаво.

Його погляд зупинився на фотографії шиї Романа.

— Слід від удушення… надзвичайно чіткий, вузький, але глибокий. Це не був широкий шарф чи тканина. І тиск був рівномірним по всій лінії. – Він підніс палець до свого горла, імітуючи дію. – Мотузок, звичайно, підходить. Але цей мотузок… – він перейшов до фотографії мотузка, що лежав поруч. – Він здається занадто… тонким для такої чіткої борозни. Або ж у нього було дуже сильне натягнення.

— Так, – погодився капітан. – Експерт припускає, що мотузок був щільно обмотаний.

— Обмотаний? – Арон Якович заперечно похитав головою. – Якщо обмотаний, то, швидше за все, було б кілька борозен, або вони були б не такі рівномірні. Цей слід виглядає так, наче щось дуже міцне і тонке було накинуто і різко стиснуто. Можливо, навіть не мотузок, а… трос? Нейлонова жилка? Або, можливо, дуже щільна і тонка металева струна. Але тоді були б додаткові мікротравми на шкірі.

Він перегорнув фотографію далі, до загального плану тіла.