Розділ 2

Ранок у "Верховинських Зорях" видався не менш чарівним, ніж вечір. Сонячні промені заливали просторий номер Арона Яковича, вимальовуючи на килимі візерунки від гірських сосен. Прокинувся він рано, за своєю старою звичкою – роки професії привчили його до пунктуальності, адже тіло не чекає, поки патологоанатом виспиться. Після легкої зарядки та освіжаючого душу, він відчув прилив бадьорості.

— Ну що, Аркадійовичу, готовий до штурму шведського столу? – запитав він Степана Аркадійовича, коли той, вже акуратно одягнений, зайшов до його номера. Навіть на відпочинку Степан тримав себе "по формі", його сорочка була бездоганно випрасувана, а кожен рух сповнений зібраності.

— Завжди готовий до розвідки боєм, Якович. Тим більше, коли на кону свіжий круасан і запашна кава. – Степан легенько поплескав себе по животу. – Моя тактика на сніданок – спочатку огляд периметра, потім – захоплення ключових позицій.

Вони спустилися до ресторану. Сніданок був справді розкішним – безліч страв на будь-який смак, від місцевих сирів та вурди до французьких млинців та італійської шинки. Гості повільно збиралися, наповнюючи зал приглушеними розмовами та дзенькотом посуду.

Арон Якович, вибираючи фрукти, мимоволі звернув увагу на молоду покоївку, що прибирала сусідній столик. Її рухи були надто швидкими, майже нервовими, а очі – занадто опущені. На її лівій руці, трохи вище рукава, виднівся невеликий, але помітний синець – темна пляма на ніжній шкірі.

— Бачиш? – прошепотів Арон Степану, кивнувши в бік покоївки. – Занадто багато поспіху для такого тихого ранку. І ці руки...

Степан Аркадійович, який саме накладав собі сирники, кинув швидкий погляд. Його очі затрималися на руках дівчини.

— Руки як у прачки, а не покоївки елітного готелю. Хоча, може, вона просто дуже старанна. Чи, може, має вдома роботу по господарству. – Його тон був нейтральним, але увага вже була прикута до цієї деталі.

Сідаючи за столик біля панорамного вікна, Арон Якович продовжував спостерігати. Тепер його увага переключилася на офіціанта, який обслуговував їхній столик. Молодий хлопець, на ім'я Роман, як представився він учора, був надзвичайно ввічливим, майже запобігливим. Але його рухи були дещо скутими, а погляд час від часу ковзав по залу, ніби він чогось очікував або когось шукав. Коли Арон Якович попросив додати цукру до кави, рука Романа легенько тремтіла, коли він ставив цукорницю на стіл.

— Романе, ви нещодавно працюєте у готелі? – запитав Арон, злегка посміхаючись. Його голос був м'яким, але проникливим.

— Так, пане… Арон Якович, – Роман поправив краватку, що була вже й так бездоганною. – Приблизно три місяці. Стажувався, а тепер вже повноцінно.

— Чудово. Тут дуже приємно. – Арон Якович кивнув. – А скільки у вас взагалі персоналу? Виглядає так, що багато людей працює.

— О, так! У нас великий штат! Більше ста п'ятдесяти осіб, якщо врахувати всіх. – Роман поспішно відповів, а потім, здавалося, злякався своєї балакучості. – Я... я мушу йти, інші гості чекають.

Він швидко відійшов, майже втік.

— Бачив? – Арон повернувся до Степана. – Занадто нервовий для простого офіціанта. І наче щось приховує. Або просто дуже боїться помилитися. Але тремтяча рука... це не від страху помилки.

— Так, помітив. Здається, наш Роман – типовий приклад людини, яка надто сильно намагається здатися ідеальною, – Степан відкусив круасан. – Це може бути просто амбіції, а може – і прихований страх. Напевно, менеджер їх тут так муштрує, що вони бояться дихнути.

Після сніданку вони вирішили прогулятися територією готелю. Вона була величезною, з акуратними газонами, мальовничими клумбами, штучними ставками та дерев'яними містками. Прокладені стежки вели до альтанок та оглядових майданчиків, звідки відкривалися ще більш захопливі краєвиди.

Під час прогулянки, коли вони проходили повз господарські приміщення, що були злегка приховані за щільними кущами, до їхнього слуху долинули уривки напруженої розмови. Голоси були приглушені, але тон – підвищений, ледь не ворожий.

— ...я ж тобі казав, цього робити не можна! – пролунав чоловічий голос, жорсткий і роздратований.

— А ти мені не вказуй! Я сам знаю, що мені робити! – відповів йому інший, молодший голос, сповнений зухвальства.

Раптом пролунав якийсь різкий звук, схожий на короткий удар чи поштовх, а потім – тиша. Через кілька секунд з-за кущів вийшов високий чоловік у формі керівника служби безпеки, здавалося, злегка напружений, але швидко взявши себе в руки. За ним, через мить, вийшов інший чоловік, молодший, у формі робочого готелю, з обличчям, почервонілим від гніву. Вони обмінялися недобрими поглядами і розійшлися в різні боки, вдаючи, що не помічають Арона і Степана.

— Ти чув? – тихо запитав Арон.

— Чув. І бачив. Конфлікт. Короткий, але жорсткий, – Степан спостерігав за обома, доки вони не зникли з поля зору. – Це явно не про те, що комусь дісталося останнє тістечко. Це було щось особисте, або робоче, але з великим нервом. Той молодший, здається, зовсім не тримає язика за зубами.

— А старший, начальник безпеки, навпаки, занадто добре контролює емоції, – додав Арон. – Це завжди викликає запитання. Що ж вони не поділили? І чому саме тут, у такому "ідеальному" готелі?

— Можливо, це звичайна сварка між колегами, Якович, – Степан Аркадійович провів рукою по бороді. – В будь-якому колективі бувають тертя. Але... – він замовк, задумавшись. – Але у таких місцях, як цей готель, де все має бути ідеальним, такі речі зазвичай приховують набагато ретельніше. Це вже дзвіночок.

Вони продовжили прогулянку, обговорюючи свої спостереження.

— Знаєш, Аркадійовичу, – почав Арон, зупинившись біля штучного водоспаду. – Я, звісно, приїхав сюди відпочивати. Але мій мозок, схоже, не здатний перейти в режим "відпустки". Він продовжує помічати ці дрібні "аномалії". Синці на руках покоївки, тремтячі руки офіціанта, приховані конфлікти за кущами… Це вже наша стара, добра "професійна деформація".