Розділ 1

Закарпатські гори зустрічали Арона Яковича Бурштейна та Степана Аркадійовича Мороза несподівано щедрим сонцем, що купалося в зелені величних смерек. Повітря було чистим, аж дзвеніло, настояне на запахах хвої та якоїсь невловимої свіжості, що віщувала спокій і відновлення. Сріблястий седан, неквапно рухаючись звивистою гірською дорогою, нарешті повернув на широку алею, обсаджену молодими ялівцями. Наприкінці алеї, наче корона серед лісового царства, вивищувався готель "Верховинські Зорі".

— Ну що ж, Аркадійовичу, здається, ми таки доїхали до наших "Зір", – бадьоро промовив Арон Якович, поправляючи окуляри, крізь які його гострі очі вбирали кожну деталь. – Справді, архітектура вражає. Не те, що наші хрущовки.

Степан Аркадійович, міцно стискаючи кермо, лише хмикнув, але куточки його губ злегка піднялися. Він, як завжди, був більш стриманим, але в його очах теж читалася задоволена посмішка.

— Зірки, Бурштейне, вони й є зірки. Тільки б не виявилися занадто яскравими для наших пенсіонерських очей. – Його голос був глибоким, з легкою хрипотою, яка з’явилася ще за часів оперативної роботи, коли доводилося годинами говорити по рації чи віддавати накази.

Готель був справжнім архітектурним шедевром: поєднання сучасного мінімалізму та традиційних карпатських мотивів. Фасад з натурального дерева та скла відбивав блакить неба, а тераси, що звисали з кожного поверху, були обсаджені квітами. Перед центральним входом, де вже стояв швейцар у парадній формі, фонтан викидав у повітря сріблясті струмені, граючи веселкою.

— Бачу, тут і швейцари є, – зауважив Степан, паркуючи машину біля входу. – Не думав, що на пенсії доведеться знову відчути себе генералом.

Арон Якович легенько поплескав його по плечу.

— Ти ним і залишився, мій дорогий полковнику. Лише зірка на плечі тепер виблискує лише в спогадах. Але й ті важать більше, ніж усі ці готельні зірки разом узяті.

Швейцар, молодий хлопець зі щирою усмішкою, швидко відкрив дверцята.

— Вітаємо у "Верховинських Зорях"! Дозвольте допомогти з багажем.

Арон Якович, незважаючи на вік, випромінював інтелігентність та гідність. Його сиве волосся було акуратно зачесане, а стриманий, але якісний одяг ідеально сидів на його худорлявій фігурі. Він був втіленням людини, яка бачила багато, але зберегла внутрішній спокій.

На рецепції їх зустріла молода жінка, Ірина, з довгим русявим волоссям, зібраним у строгий пучок, та сяючою посмішкою, яка, здавалося, була обов'язковою частиною уніформи.

— Доброго дня! Арон Якович та Степан Аркадійович, вірно? Рада вітати вас у нашому готелі! Ми дуже чекали на вас.

— Доброго дня, Ірино, – відповів Арон, кивнувши. – Сподіваємося, очікування виправдається. Ми приїхали за цілковитим спокоєм.

— Звісно! Наші номери на п'ятому поверсі, з чудовим видом на гори. Пропоную вам коктейль вітання, доки оформлюємо документи.

Степан Аркадійович, тим часом, непомітно окинув поглядом вестибюль. Високі стелі, кришталеві люстри, розкішні меблі – все дихало багатством і бездоганним смаком. Але його очі, натреновані роками служби, не лише милувалися, а й аналізували: скільки виходів, де камери спостереження, хто з гостей і персоналу виглядає "не на своєму місці". Він помітив літню пару, що тихо пила каву в кутку, ділового чоловіка, який напружено розмовляв по телефону біля панорамного вікна, і молоду жінку, що, здавалося, надто голосно сміялася з якимось чоловіком, привертаючи увагу.

— Що ж, Ірино, спокій – це те, чого нам обом зараз бракує, – сказав Степан, підписуючи реєстраційну форму. – Дуже сподіваюся, що у вас тут тихо.

Ірина лише привітно усміхнулася, передаючи ключі-картки.

— У нас завжди тихо, Степане Аркадійовичу. Це ж Закарпаття, тут сама природа заспокоює.

Піднявшись на ліфті, вони увійшли до своїх номерів, розташованих поруч. Арон Якович пройшов до панорамного вікна. З його балкона відкривався чудовий краєвид на смарагдові ліси та величні вершини, що синіли на обрії.

— Краса… – видихнув він, розстібаючи верхній ґудзик сорочки. – Це саме те, що мені прописав мій внутрішній голос, і навіть, мушу визнати, мій лікар. Подалі від міської метушні, від запаху формаліну, від усіх тих питань, на які доводилося шукати відповіді...

Степан Аркадійович, який вже встиг оглянути свій номер, оцінюючи міцність меблів і функціональність санвузла, зайшов до друга.

— Відпочинок, Арон Якович, це як розрядка. Інакше можна перегоріти. Ти все своє життя дивився на те, що залишилося від людей. А я – на те, що люди робили. Тяжка у нас робота була.

Арон кивнув, його погляд задумливо блукав по гірських хребтах.

— Тяжка, Степане, тяжка. Але й цікава. Кожне тіло – це була не просто фізична оболонка, а ціла історія, яку потрібно було прочитати, щоб зрозуміти, що насправді сталося. Кожна синяк, кожен поріз, кожен злам – це був штрих у полотні долі.

— А мені доводилося читати історії ще до того, як вони закінчувалися в тебе на столі, – відповів Степан, підійшовши до балкона і глибоко вдихнувши. – Читати по обличчях, по словах, по замовчуваннях. По тому, як людина тримає руки, коли їй брешуть. Нас, Якович, так просто не обманеш.

— Обманеш, – зітхнув Арон. – Обманеш, якщо будеш розслаблений і переконаний у своїй непогрішності. Тоді й професіонали помиляються. Але я обіцяв собі тут забути про все це. Тихі прогулянки, гарна їжа, довгі розмови... Можливо, навіть спробуємо той їхній мінеральний басейн.

— Басейн? Ти ж терпіти не можеш публічні місця, – здивовано підняв брову Степан.

— А пенсія – це чудовий час, щоб змінювати свої звички, Аркадійович. Хто знає, може, я навіть навчуся грати в шахи з місцевими завсідниками.