Глава 50. Марта. Тінь у задзеркаллі

Останні кілька днів перетворилися для мене на нескінченний, виснажливий марафон, де я була не учасницею, а призовим кубком у руках Еріка. Він возив мене за собою, як рідкісний трофей, демонструючи на кожному світському раунді, кожному благодійному вечорі чи бізнес-ланчі. Я мала стояти поруч, бездоганно вдягнена, з ідеальною посмішкою, яка давно стала моєю маскою, і мовчати. Ерік насолоджувався моїм безголоссям. Він відповідав за мене, він вирішував, що я думаю, і він диктував, що я відчуваю.

Кожна спроба заговорити, кожна спроба бодай натякнути на абсурдність нашого шлюбу присікалася одним його крижаним поглядом. Я була зламана фізично і спустошена морально. Сон став моєю єдиною втечею, але й він був коротким і тривожним. 

Сьогоднішній вечір у нашому маєтку в Річмонді мав стати апогеєм його тріумфу. Грандіозний прийом для інвесторів, де він збирався офіційно представити «оновлену» Марту Коваль — тепер уже місіс Вайс. Яка виглядає ідеальною дружиною, і про яку мріяв би кожен чоловік.

Я сиділа перед дзеркалом у своїй спальні, поки стиліст, котру найняв Ерік,  завершувала мою зачіску. Сукня від відомого кутюр’є стискала мої ребра, наче корсет із заліза. Я дивилася на своє відображення і не впізнавала жінку в ньому. Де та Марта, яка сміялася на березі Дніпра? Де та жінка, яка відчувала тепло рук Марка на своїх плечах? Вона зникла, залишивши по собі лише холодний мармур. Тільки в Києві вона по справжньому була щаслива, як ніколи у житті.

— Ти виглядаєш неймовірно, дорога, — голос Еріка пролунав біля дверей. Він більше не обтяжував себе обережністю. Він демонстрував свою перемогу з тією зухвалою відвертістю, яка властива лише тим, хто переконаний у повній безкарності свого зла.

Він підійшов ззаду, поклавши руки мені на плечі. Я здригнулася, але не відсахнулася — знаючи, що це лише розлютить його. Пальці чоловіка стиснули мою шкіру трохи міцніше, ніж того вимагала ніжність. Але мені навіть не було боляче, мені було просто байдуже. Ця байдужість знищували будь які відчуття.

— Сьогодні все має бути ідеально. Жодних витівок. Ти просто стоятимеш поруч і сяятимеш. Ти ж не хочеш, щоб у твоїх київських друзів виникли проблеми з законом через ті «непорозуміння» з документами, правда?

Я мовчала, дивлячись у дзеркало на його задоволене обличчя. Це був шантаж, загорнутий у оксамит. Він знав на що натиснути, щоб було болючіше.

За годину будинок наповнився гулом голосів, дзвоном кришталю та звуками скрипок. Я спускалася сходами, відчуваючи себе засудженою, що йде на електричний стілець. Вітання, лицемірні компліменти, холодні рукостискання — усе злилося в один нескінченний потік. Я відчувала, як сили залишають мене. Повітря в залі ставало дедалі менше.

Я попросила Еріка дозволити мені на хвилину вийти на терасу, посилаючись на легке запаморочення. Він неохоче кивнув, наказавши не затримуватися.

Нічне повітря Річмонда вдарило в обличчя, приносячи хвилинне полегшення. Я відійшла в глибину тераси, туди, де тіні від високих дерев робили мене майже невидимою. Я заплющила очі, намагаючись згадати запах київських каштанів, щоб не розплакатися прямо тут.

Раптом я почула легкий шурхіт кроків. Я подумала, що це Ерік прийшов за мною, і вже приготувалася надіти свою маску назад.

— Еріку, я вже йду... — почала я, повертаючись.

Але слова застрягли в моєму горлі. Поруч із балюстрадою, у самому серці тіні, стояла жінка. На ній було просте темне пальто, її волосся було розпатлане вітром, а в очах відбивалося стільки болю і рішучості, що в мене перехопило подих.

Я не повірила власним очам. Це було схоже на галюцинацію, на моє власне відображення, що втекло з дзеркала. Це була вона. Анжела. Дівчина, яка змінила моє життя назавжди, і яка, як я думала, була моїм найбільшим ворогом.

— Марто... — прошепотіла вона, роблячи крок до мене.