Глава 48. Анжела. Голос Марти

Лофт вже не здавався храмом мого тріумфу. Тепер він був склепом, де кожна стіна зберігала пам'ять про жінку, яку я зрадила. Я стояла на балконі і лила сльози, вкотре читаючи промову, котру вона підготувала. Саме для цього дня.

«Сьогодні ви бачите не просто картини. Ви бачите результат експерименту. Кілька тижнів тому дві жінки, чимось схожі зовні, але такі різні всередині, вирішили помінятися життями. Ми обидві думали, що чужа трава зеленіша, що чужий успіх легший, а чужі проблеми — дріб’язкові. Ми хотіли втекти від себе, але натомість знайшли шлях одна до одної...»

Я задихнулася. Вона збиралася розповісти все. Вона не збиралася красти мою славу. Вона хотіла зробити цей вечір нашим спільним актом свободи.

«Цей досвід не тільки допоміг мені почати цінувати своє справжнє коріння. Він дав мені набагато більше. В Києві я стала "іншою Мартою". Я навчилася відчувати колір не як лінію в проекті, а як емоцію. Я знайшла тут те, чого ніколи не мала в Лондоні — справжнє, чисте кохання, яке не вимагає контрактів і статусів. Я вірю, що моя подруга Ліка, котра зараз на моєму місці в Лондоні, також знайшла щось нове, що допоможе їй нарешті полюбити власне життя так само сильно, як я полюбила її Поділ...»

Тека випала з моїх рук. Я закрила обличчя долонями, і ридання з новою силою  вирвалися назовні.

Вона сподівалася на моє щастя. Вона вірила, що я в Лондоні знайду себе, так само, як вона знайшла себе тут, у руках Марка. Вона писала про «щасливу долю двох дівчат», а я в цей час підписувала її довічне ув’язнення в Річмонді. Я була настільки засліплена власним «я», що навіть не припустила: Марта — це найкраще, що траплялося зі мною в житті. Вона була єдиною, хто не хотів від мене нічого, окрім того, щоб я була щасливою.

Я знову згадала Еріка. Тепер я бачила все чітко. Це він розпалював мої ревнощі. Це він підкидав мені шматки інформації, щоб я бачила в Марті ворога. І я, як останнє стерво, повелася. Я влаштувала той гармидер, я вигнала її, я змусила її повірити, що я — частина плану Еріка. Вона чекала на мене з розпростертими обіймами, з виплаченими боргами та готовим майбутнім. А я привезла їй лише попіл і зраду.

— Прости мене... Боже, Марто, прости мене, — шепотіла я в порожнечу нічного міста.

Жаль перетворився на холодну, колючу рішучість. Я не зможу більше жити спокійно. Я не зможу насолоджуватися життям поки не виправлю все. Я маю діяти. Я маю використати всю свою злість проти Еріка. Він пошкодує, що зв’язався зі мною та образив мою подругу.

Я витерла сльози і взяла телефон. Купила квиток на найближчий рейс до Лондона й вирішила тікати через чорний хід. На сьогодні з мене достатньо уваги.

В новій квартирі. Котру, як я вже зрозуміла Марта з Марком облаштували, як сімейне гніздечко, я почала розкладати свій план дій по поличках.

По-перше: я написала повідомлення Марку з вибаченнями і обіцянням повернути йому його кохання.

По-друге: повідомила Громова й Павла Аркадійовича про термінову поїздку в іншу країну. І якщо галерист прийняв цю новину нормально і побажав успіхів. (Скоріш за все, він все знав, бо прочитав підготовлену промову.) То другий злісно нагадував про нашу домовленість стосовно підписання якогось контракту. Я так і не зрозуміла, про що він говорив.

— Це питання життя і смерті, повірте мені, —  молила я невдоволеного Віктора.

— Сподіваюся я про це не пожалкую. Даю тобі два тижні.

— Я сподіваюся, що вирву її з лап звіра набагато швидше, — промовила я до гудків в телефоні.

А потім... потім я вирішила, що по прильоту одразу знайду лорда Брентфорда. Без нього мені точно не впоратися. Я розповім правду і нехай він вирішує мою долю. Я віддам йому всі права на своє життя. Я благатиму на колінах. Тільки нехай допоможе Марті. Справжній Марті.

Марта вірила в експеримент, який допоможе нам цінувати життя. Що ж, Марто, ти була права. Я нарешті почала цінувати твоє життя більше, ніж своє. І я поверну тобі свободу і кохання, навіть якщо це буде останнім, що я зроблю під своїм іменем.