Глава 47. Марта. Золота клітка Річмонда

Лондон зустрів мене дощем і низьким, свинцевим небом. Коли ми виходила з аеропорту Гітроу, на нас вже чекала знайома машина. Ерік не відходив ні на крок. Я повернулася туди, звідки так відчайдушно тікала. Але тепер я відчувала себе не просто втікачкою. Я відчувала себе здобиччю, яку затягують у лігво.

Будинок у Річмонді зустрів мене тишею. Тією самою задушливою, стерильною тишею, яка колись була моїм життям. Але щось змінилося. У повітрі все ще витав запах чужих парфумів — важких, солодких, київських. Це був запах Анжели. Також я помітила, що вона намагалася оживити цей дім: додала фарб стінам і прибрала той ідеальний порядок. І мені це сподобалося. Тільки фарби в мені згасли. Прикрою, що сама ж Ліка розфарбувала моє життя, а потім залила його темними фарбами.

 Ерік повідомив, що тепер житиме тут та поклав теку з машини на стіл у вітальні. Я здогадувалася, що там може бути. Але до останнього сподівалася, що розмова про узаконення наших стосунків то лише жарт. Ліка просто хотіла зробити мені боляче.

Я підійшла ближче. Мої очі пробігли по офіційних бланках. Свідоцтво про шлюб. «Марта Коваль та Ерік Вайс». Дата — вчорашня. Світ навколо мене хитнувся. Ноги ледь тримали, а серце почало тремтіти. Жахи зі снів стали реальністю, котру мені доведеться прийняти.

Анжела, все ж таки, не просто зіграла мою роль — вона юридично знищила мою свободу. Вона підписала це моїм іменем, вона дала згоду замість мене. Моїми руками врятувала свою шкіру в Києві, а замість вдячності віддала мене людині, яку я зненавиділа всією душею. Тепер я була офіційною дружиною Еріка, і за законами цієї країни я була прив’язана до нього набагато міцніше, ніж будь-яким контрактом.

— Тобі подобається? — пролунав голос із тіні.

Я здригнулася. Ерік вийшов на світло, тримаючи в руці склянку віскі. Він встиг перевдягнутися. На ньому був дорогий домашній халат, і він виглядав так, ніби цей тріумф був найприроднішою річчю у світі.

— Що ти накоїв, Еріку? — мій голос тремтів від люті та відчаю. — Ти ж знаєш, що це незаконно. Ти знаєш, що це була не я!

— Юридично — це ти, Марто, — він зробив невеликий ковток і підійшов ближче, дивлячись на мене з тією самою зміїною посмішкою. — Твій підпис, твої документи. Анжела виявилася напрочуд зговірливою, коли зрозуміла, що альтернатива — це в’язниця за обман. Вона продала тебе дуже дешево, мушу сказати, —  за квиток додому і спокійне життя. —  він обійшов мене по колу, наче оглядаючи нове придбання. — Ласкаво просимо додому, дорога дружина. Тепер ти нікуди не втечеш. Ніяких більше поїздок без мого відома. Ти будеш тут, поруч зі мною, грати роль ідеальної місіс Вайс. А якщо ти хоч слово скажеш про підміну — я знищу тебе. І твого Марка теж.

Я дивилася на нього і відчувала, як навколо моєї шиї затягується зашморг. Він знав, на що тиснути. Він знав, що я не дозволю постраждати Марку. Анжела розповіла про обмін одразу як приїхала, бо злякалася. А він встиг дізнатися чим я займаюся в Києві і тепер не залишить в спокої нікого, хто став мені близьким.

— Ти чудовисько, — прошепотіла я.

— Я — твій чоловік, — виправив він мене, ставлячи склянку на стіл прямо поверх свідоцтва. — І я раджу тобі звикати до цього статусу. Завтра у нас благодійна вечеря. Ти маєш виглядати бездоганно. І жодних сліз, Марто. Дружини успішних людей не плачуть.

Він розвернувся і пішов, залишивши мене наодинці з папером, який перекреслив моє майбутнє. Я впала на диван, закривши обличчя руками. У вухах досі лунав сміх Анжели з того клятого вечора в Києві. Тепер я розуміла, чому вона була такою злою. Вона не просто ревнувала. Вона знала, що зробила. Вона знала, що віддала мене в пекло, щоб самій вийти на світло.

Я була дружиною Еріка. В’язнем у власному домі. І єдине, що зігрівало мене в цій холодній лондонській ночі — це спогад про сонце на Подолі та обійми чоловіка, якого я більше ніколи не побачу.