Глава 46. Ліка. Попіл на полотнах

Все таки я вирішила їхати на виставку. Цікавість пересилила злість. Та й, якщо й справді з боргами покінчено, не хотілось потрапляти в нові. Не відомо на яких умовах відбувається ця виставка. За звичай, якщо десь з’являється Громов в ролі благодійника, то чекай біди, якщо щось піде проти його вказівок.

Я вдягла свою найкрасивішу сукню кольору абрикосу, зробила макіяж в стилі британської Марти. Що ж, не тільки ж їй мене копіювати! Викликала таксі та налаштувалася на знайомство з подіями, про котрі не встигла дізнатися.

Лофт, який Марта готувала для мене, виглядав приголомшливо. Білі стіни, ідеально спрямовані промені світла на мої полотна. А головне, що я не очікувала побачити роботи. Свої роботи. Про котрі давно забула й закинула їх подалі від очей. Вони були обрамлені в золотаві рамки, скриті лаком і виглядали немов щойно намальовані.

Вона не виставила на показ щось нове. Щось своє, як я думала. Вона показала мене. Мою душу, яку я ховала за всією абстракцією та яскравими кольорами. Мене охопив відчай.

“Невже я й справді зробила неправильні висновки?” — гнітили мене мої ж думки.

— Це дійсно неперевершено, — поруч зі мною опинився Віктор Громов. Він був інакшим. Його очі були... Добрими? — Я розумію чому твої очі наповнені сльозами. Ти перевершила мої очікування і тепер я розумію, що зробив правильну ставку.

Мені не було, що відповісти. Я хотіла провалитися крізь землю.

— Все буде добре, ніс до гори й зустрічаємо перших гостей, — усміхнувся Громов і легенько підштовхнув мене.

Я не очікувала такої кількості людей. На мої роботи прийшли подивитися ледь не всі поціновувачи мистецтва Києва. Це була еліта з еліт і я ніколи навіть подумати не могла, що стоятиму поруч з ними. Люди навколо ходили з келихами, захоплено обговорюючи мій новий стиль, мій неймовірний ріст, як художниці. Вони обговорювали ціну картин, а я тільки усміхалася.

Я завжди думала, що такого роду картини вже не цінуються. Завжди вважала їх низької якості, тому й ховала в пилу шафи. Досі не вірила в такий фурор. Мені хотілося кричати. Кожна картина на стіні була докором. Я бачила в них не свою майстерність, а зусилля Марти. Це вона їх оформлювала. Це вона домовлялася про це приміщення. Це вона витягла моє ім’я з бруду.

— Анжело, це тріумф! — Громов вкотре підійшов до мене, сяючи від задоволення. —  Ти справді змінилася. Стала... серйознішою. Ти підеш далеко, я тобі це гарантую. І я тебе залюбки підтримаю.

Я ледь кивнула, намагаючись не розплакатися прямо перед камерами. Кожен комплімент відчувався, як ляпас. Я згадала, як учора вночі Марта дивилася на мене — з жахом і нерозумінням. А я просто кинула їй ту кляту обручку і вигнала до Еріка.

Я тільки зараз почала усвідомлювати масштаб всієї катастрофи. Ерік у Лондоні змусив мене підписати папери про шлюб від імені Марти. Я думала, як їй насолити. Не намагаючись поговорити та дізнатися правду. Мною керувала моя гордість, запальність і легковажність. Вкотре, я не думала головою, а робила все на емоціях. Тим самим підставивши людину, котра хотіла допомогти. Єдина її провина, що вона не втрималася перед чарівністю Марка. Хоча... мені він давно був не потрібен.

А тепер... тепер справжня Марта повернулася в Лондон, де вона за документами — дружина Еріка. Я підставила її під удар чоловіка, який не знає жалю. Я вберегла себе, свою репутацію перед лордом Брентфордом, але кинула її в клітку.

“Дідько! Всі постраждали від моїх рук та не вміння тверезо мислити!”

Від цієї правди мені стало погано, в голові почало паморочитися, а в легенях відчувався брак повітря. Я втекла від уваги на балкон лофта, щоб ковтнути повітря. Дніпро розстилався внизу, такий затишний і знайомий. Тут, на цих вулицях, Марта була щасливою з Марком. Вона знайшла тут те, чого я ніколи не цінувала. А я приїхала і зруйнувала. Не даючи змоги все пояснити.

— Яка ж я дурна, — шепотіла я сама до себе, стискаючи поручні. — Вона рятувала моє життя, а я просто віддала її на розтерзання Еріку.

Я згадала слова Марка про те, що вона працювала по дванадцять годин на добу. Вона не просто жила моїм життям — вона його лагодила. Як зламаний годинник, який я викинула, а вона підібрала і змусила знову йти.

Мені стало страшно. По-справжньому страшно за неї. Що Ерік зробить із нею в Річмонді? Він же ненавидить її за те, що вона втекла. Він буде мститися їй за кожен мій крок у Лондоні. Де я виставляла його на сміх і прилюдно принижувала.

Я дістала телефон. Мені хотілося подзвонити їй, попросити вибачення, сказати, щоб вона тікала... але я знала, що вона вже в Лондоні. В обіймах звіра, якому я сама віддала ключі від її життя.

— Вітаю з успіхом, Анжело, — почула я голос Павла Аркадійовича за спиною. — Ти сьогодні зірка. Я прийшов нагадати про промову.

—  Промову? —  здивовано подивилася на теку в його руках.

—  Ти просила мене нагадати тобі, адже ти переживала що не наберешся сміливості, —  він дивним чином дивився на мене та легко усміхався. —  Хоча, я бачу тобі вистачить потрясінь. Гадаю варто її сховати від сторонніх очей, —  галерист просто вклав теку мені до рук та повернувся назад до зали.

Я дивилася на теку і розуміла, що Марта підготувала промову. Промову на мою честь. Тремтячими руками відкрила її та почала читати.