Глава 43. Ліка. Тріумф, що смакує попелом

Двері відчинилися, і я побачила його, Марка. Мій Марк. Мій чоловік, якого я залишила в цьому Києві, як якусь непотрібну річ, сподіваючись, що повернуся за місяць. А він тут. У новій квартирі. З цією... цією самозванкою.

Я відчувала, як всередині мене вибухає вулкан. Коли я побачила її за столом — свічки, вино, цей інтимний напівморок — моє серце, здавалося, розбилося на тисячі гострих уламків. Вона сиділа на місці, котре належить мені. Вона була вдягнена під мій стиль, та копіювала мій макіяж. Вона дивилася на нього тими самими очима, які я вигадала для себе, коли мріяла про щастя.

І головне, що розчавило моє серце в цей момент — вона виглядала набагато ефектніше та природніше ніж я. Здавалося, що вона справжня Анжела, а я... підробка, яка незрозуміло що тут забула. Це не могло викликати в мені ще більшу бурю емоцій негативу. І мене понесло.

А Марта, побачивши мене, зблідла так, ніби перед нею стояв привид. Вона навіть рота відкрити не змогла. І я не дала їй цього зробити. Жодного шансу на виправдання.

— О, яка зворушлива картина, — мій голос звучав, як бритва, що ріже шовк. Я впевнено ступила в кімнату, і кожен мій крок відчувався, як удар батогом. — Справді, справжній сімейний затишок. Тільки ти забула, Марто, що це все належить мені. Це моє життя. І цей чоловік — мій.

Я підійшла до столу і, не зводячи очей з її наляканого обличчя, показала обручку, яку мені вдягнув Ерік в Лондоні — як символ її в’язниці — і з силою кинула на стіл, прямо в її тарілку. Звук металу об скло пролунав, як постріл.

— Ти хотіла пограти в моє життя? Вітаю, ти програла. Ерік, твій законний чоловік, чекає внизу. Він уже знає все про твій «вимушений» обмін. Він дуже хоче познайомитися з новою «Марті Коваль», яка так завзято прикидалася мною.

Марк стояв осторонь, його обличчя виражало повний шок. Він переводив погляд з мене на неї, і я бачила, як руйнується його світ. В очах Марти я бачила відчай. Вона нарешті зрозуміла: гра закінчена. Вона не вимовила ні слова, просто підхопилася з місця і, накинувши куртку, вибігла за двері. Вона втекла, як боягуз, яким вона насправді і була.

Я повернулася до Марка. Його погляд був порожнім. В ньому не було радості від того, що я повернулася. Лише біль і глибоке, майже фізичне розчарування.

— Ти як міг, Марку? — я кричала, даючи волю всій накопиченій люті. — Як ти міг не впізнати мене? Як ти міг кохати її, як мене? Невже ми для тебе такі однакові? Хіба ти не відчував, що це не я? Що вона — порожня, чужа, фальшива?

Він дивився на мене довго, ніби намагаючись знайти в мені ту Ліку, яку знав, але бачив перед собою лише злу жінку, що щойно влаштувала погром.

— Певно, ти права, — сказав він нарешті. Його голос був тихим, позбавленим життя. — Я був сліпий від кохання. Спочатку до Ліки, а потім до Марти. Я був дурним... я просто намалював собі в уяві ідеальну жінку, і ви обидві — кожна по-своєму — вдало в цю ідею вписалися. Тільки зараз, коли ви стояли поруч, я побачив, які ви різні. Тільки от ти... ти ніколи не бачила справжньої любові, Анжело. Ти завжди ставила себе вище людей, вище почуттів.

— Я? — його слова зачепили мене за живе. — Це я поставила себе вище? А нічого, що ми з нею домовилися про обмін щоб допомогти одна одній? Натомість, поки я рятувала її дупу, вона влаштувала цей гармидар і вкрала мою особистість! Вона — злодійка, Марку!

Марк сумно всміхнувся і почав відступати до виходу підіймаючи руки до гори. В його очах був дивний смішок і страх. Тільки я ніяк не могла зрозуміти про що свідчить його погляд та така реакція. 

— Насолоджуйся своєю перемогою, Ліко. Ти повернула собі своє ім’я, свій статус. Тепер радій цьому ... на самоті. Ти завжди цього хотіла, чи не так? Бути вище за всіх. Ну ось ти й отримала те до чого так старанно йшла. Не заважатиму тобі.

Він розвернувся і пішов. Не озираючись. Його кроки затихали в під’їзді. А мене душила біль, розчарування та відчай.