Глава 42. Марта. Затишшя перед бурею

Кілька днів до виставки перетворилися на розмиту пляму з відчаю, втоми та нескінченних перевірок. Годинник нестримно забирав час, котрого, здавалося, взагалі немає. З кожною годиною, котра все більше наближала до субботи я ледь не втрачала свідомість. Паніка накривала мене з стрімкою силою. Я ще ніколи за життя так не нервувала.

Мало того, що мені доведеться відкрити іншу Ліку, так ще в мене з’явився план: там, на сцені перед всіма гостями та телегрупою повідомити про обмін життями. Я підбирала кожне слово, щоб якомога правильніше і зрозуміліше роз’яснити всім про цей задум. Щоб кожен присутній відчув біль та безвихідь двох жінок з інших світів. Щоб ніхто не зміг осудити нас та облити брудом.

Виставка «Інша сторона світла» насувалася на мене, як цунамі. Я жила в лофті, майже не спала, перевіряючи кожну деталь освітлення, кожну раму, кожен колір. Марк також зник у своєму світі — його склад лихоманило через проблеми з постачальниками, які виникли в найневдаліший момент.

Ми приходили додому пізно, коли ноги гуділи від напруги, а думки плуталися. Ледь встигали обмінятися короткими фразами перед тим, як забутися у важкому сні.

У п’ятницю ввечері я повернулася додому на грані нервового зриву. Завтра — день, який має змінити все. День, коли я мала стояти перед критиками під чужим іменем, а потім, можливо, побачити осудливі погляди від моєї правди.

Я відчинила двері й завмерла. У вітальні було темно, але в повітрі розливався аромат спецій та розмарину. Марк чекав на мене.

— Ти прийшла, — він вийшов із кухні, витираючи руки рушником. На столі мерехтіли свічки, стояла пляшка вина, а вечеря виглядала так, ніби ми святкували річницю. — Пробач мені, Ліко. Ці дні... я був жахливим партнером. Я бачу, яка ти виснажена. Я був занадто зациклений на своїх проблемах не маючи змоги підтримати тебе.

Він підійшов і ніжно забрав у мене пальто, притягнувши до себе та подарувавши солодкий поцілунок. Я ледь не розревілася. В душі все перевернулося та зі свистом провалилося у п’ятки.  

— Забудь про все. Забудь про галерею, про постачальників, про світ навколо. Давай сьогодні просто побудемо вдвох. Тобі потрібно розслабитися перед завтрашнім тріумфом. Ти заслужила на цей вечір.

Я вдихнула його запах — такий знайомий і заспокійливий — і на мить дозволила собі повірити, що все може бути добре. Що ми можемо просто сісти за цей стіл, випити вина і сховатися від усього світу. Не думаючи про наслідки обміну з Лікою.

Ми сіли. Він налив мені келих. І вперше за довгий час просто дивилися одне на одного в тиші, без телефонних дзвінків чи думок про роботу. Атмосфера була майже ідеальною. Я підняла келих, готуючись нарешті сказати щось щире, щось, що відкрило би наше кохання, нашу коротку історію.

Але в цю мить тишу розітнув різкий, наполегливий дзвінок у двері. Я здригнулася, і келих у моїй руці ледь не вислизнув. Хто міг прийти так пізно? Марк нахмурився, здивовано дивлячись на вхідні двері.

— Нікого не чекаєш? — запитав він.

Я похитала головою, відчуваючи, як холодний піт проступає на спині. Хтось стояв там, за дверима, і, здавалося, цей хтось знав, що ми зараз вдома. І в нас не було шансів сховатися, адже дзвінок пролунав знову — ще гучніше, ще вимогливіше. І хоч Марк не хотів відчиняти, але йому таки довелося підвестися та йти до входу.