Глава 40. Марта. Час, що вислизає крізь пальці

Четвер на Подолі видався тривожним. У новому лофті пахло свіжою фарбою та підрамниками. Ми з Марком працювали вже кілька годин: він допомагав мені монтувати важкі конструкції під освітлення, а я вкотре перевіряла послідовність картин.

— Ти надто напружена сьогодні, Ліко, — Марк підійшов до мене ззаду і м’яко поклав руки на плечі. — Видихни. Все вже майже готово. Твоя виставка у цьому просторі виглядає, як серце, що б’ється.

Я повернулася до нього, дивлячись на обручку на своєму пальці. Кожен її блиск нагадував мені про брехню та мій страх. Страх перед правдою.

— Марку, мені треба тобі дещо...

Я не встигла договорити. Важкі двері лофта розчинилися, впускаючи потік холодного повітря і Віктора Громова. Він був у піднесеному настрої, за ним слідували двоє асистентів із теками.

— Анжело! Марку! У мене приголомшливі новини! — Громов широко розвів руками, оглядаючи приміщення. — Наш план змінюється в кращий бік. Я щойно домовився з головним інвестором проекту. Він буде в місті лише ці вихідні. Тож ми не чекаємо два тижні. Відкриття виставки — післязавтра, у суботу.

У мене всередині все обірвалося:

— Післязавтра? Але ми ж планували на кінець наступного тижня... Репетиції, преса...

— Преса вже в курсі, — перебив Громов, і в його очах блиснув той самий сталевий азарт забудовника. — Це буде закритий передпоказ для еліти. Якщо інвестор побачить ці роботи зараз — твій контракт на рекламну кампанію підпишемо прямо на фуршеті. Анжело, це твій шанс і ти не маєш права ним  знехтувати. Не підведи мене.

Коли Громов пішов, у лофті зависла тиша. Я дивилася на білі стіни, які за сорок вісім годин мали стати свідками «тріумфу Анжели». Але я знала: менше ніж за два тижні я маю бути в аеропорту. Якщо виставка відбудеться зараз, це дуже образить Анжелу. Я не маю права відбирати її ж славу. А головне, — я не можу підписувати контракти з Громовим від її імені.

— Ти впораєшся, — тихо сказав Марк, підходячи ближче. Його голос був сповнений віри в мене, від якої хотілося кричати.

Щойно я вкотре набралася сміливості, щоб нарешті розкрити всю правду в його кишені задзвонив телефон. Немов щось потойбічне заважало мені це зробити. Чоловік вирішив ігнорувати дзвінок, але апарат не вщухав. Марк вимушено дістав його, глянув на дисплей і нахмурився.

— Це постачальник, — пробурмотів він, підносячи слухавку до вуха. — Алло? Так... Слухаю. Що? Ні, я ж казав, що буду в понеділок... Так, розумію, це терміново.

Він відвернувся, роздратовано насупивши брови, і почав тихо, але наполегливо сперечатися з кимось на тому кінці. Я стояла, охоплена відчаєм. Момент був втрачений. Спонтанна сміливість, яку я збирала по краплі, розвіялася, залишивши після себе лише холодний страх.

Марк поклав слухавку і знову повернувся до мене. Я бачила в його погляді зосередженість і трохи розгубленості, але явно, він переймався робочими проблемами. Навіть якщо я й спробую щось розповісти, навряд чи він зможе сприймати інформацію.

— Пробач, люба, — він коротко поцілував мене в чоло, навіть не помітивши, як я здригнулася. — Там повний безлад із закупівлею продукції, вони ніяк не можуть розібратися без мого підпису. Мені треба терміново їхати в офіс.

— Марку, але... — я хотіла було повернути розмову в колишнє річище. Все таки необхідно спробувати.

— Т-ш-ш, — він ніжно притиснув пальці до моїх губ. — Усе добре. Ти хотіла щось сказати про новину від Громова? Розумію, ти дуже нервуєшся. Але давай ми поговоримо про це ввечері, коли повернемося додому і в нас буде час лише для нас двох. Обіцяю, ми присвятимо цьому питанню хоч пів ночі. Добре?

В мене не було вибору, тільки як кивнути у знак згоди. А в душі натомість виріс ще більший тягар, котрий заважав дихати й  зводив з розуму.

Марк ще раз швидко поцілував мене, схопив куртку і майже вибіг з лофта. Двері за ним зачинилися з глухим звуком, залишивши мене в цілковитій тиші.

Я повільно опустилася на стілець, дивлячись на свої руки. Сповідь не відбулася. Доля ніби навмисно відтягувала цей момент, залишаючи мене в пастці власних слів, які я так і не змогла вимовити до кінця.