Глава 38. Марта. Обручка та відтермінований фінал

Черговий тиждень у Києві видався метушливим. Ми з Павлом Аркадійовичем вирішили переїхати до окремого приміщення, яке найняли спеціально під майбутню виставку. Це був просторий лофт з величезними вікнами та ідеально білими стінами. Тут не було галерейного пафосу — лише чистий простір, який мав належати тільки роботам Ліки.

Я проводила тут цілі дні, займаючись репетицією експозиції. Розставляла мольберти, перевіряла, як падає вечірнє світло на полотна із замками, і намагалася зрозуміти, чи достатньо цих робіт, щоб задовольнити Громова. Справжня виставка мала відбутися лише через два тижні — якраз за кілька днів після нашого з Анжелою зворотного обміну. Це мав бути мій прощальний подарунок їй.

Вечеря з Марком у нашій новій квартирі мала бути спокійною, але він виглядав незвично схвильованим. Коли ми допили вино, він раптом став на одне коліно і дістав маленьку оксамитову коробочку.

— Ліко... я знаю, що ми вже планували весілля, і все це виглядало як формальність. Але я хочу, щоб це було по-справжньому. Це обручка моєї бабусі. Я хочу, щоб наступного тижня ми просто пішли й розписалися з тобою. Без натовпів та зайвих гостей. Тільки ти і я.

Моє серце мало не вискочило з грудей. Я дивилася на старовинне золото й відчувала, як сльози підступають до очей. Це було найщиріше зізнання, яке я коли-небудь чула. І воно було адресоване мені — жінці, яка щодня бреше йому у вічі.

— Марку... це неймовірно, — я обережно торкнулася його обличчя. — Але... давай трохи зачекаємо. Буквально два тижні. Зараз трішки не вчасно. Сам розумієш: переїзд у нове приміщення, репетиції, підготовка до виставки... Я настільки виснажена, що не зможу навіть усвідомити наше свято. Давай зробимо це відразу після того, як пройде відкриття виставки.

Я вигравала час. Я розуміла, що не можу розписатися з ним, як «Анжела». Це було б юридичним і моральним злочином, який неможливо виправити. 

— Ти права, — він м’яко посміхнувся, підвівся і поклав обручку на комод. — Виставка — це твій тріумф. Ми відсвяткуємо дві події разом.

Весь вечір я не могла відірвати погляду від коробочки з обручкою. Вона здавалася мені такою маленькою і особливою. Я дивилася на Марка і розуміла: я не можу більше мовчати. Я маю розповісти йому правду. Нехай він зненавидить мене, але я не можу вийти за нього під чужим іменем.

«Я розповім йому все відразу перед зустріччю з Лікою, — пообіцяла я собі. —  Тоді я скажу, хто я така. І нехай він вирішує нашу долю. Якщо справді кохає мене, як Марту, то не відмовиться і зрозуміє».