Глава 37. Ліка. Ціна мовчання

Після наради в департаменті, яка пройшла під повним контролем Еріка, повітря в Лондоні здавалося мені отруєним. Ерік не залишав мене ні на хвилину. Він насолоджувався своєю владою, кожним моїм здриганням, коли він підходив надто близько.

Головною його умовою була дистанція від лорда Брентфорда.

— Якщо я побачу тебе поруч із ним поза офіційними зустрічами, — процідив Ерік, затиснувши мене в кутку коридору, — ці фотографії опиняться на столі у Скотленд-Ярду. А твоя подружка Марта поїде додому в кайданах і ти разом з нею.

Найважчим став момент, коли мені довелося поглянути в очі лорду Брентфорду. Ми залишилися наодинці в холодному мармуровому холі департаменту лише на кілька хвилин. Він підійшов до мене, і в його погляді було стільки тривоги й нерозуміння, що мені захотілося закричати.

— Марто, що відбувається? — він стиснув мої руки, намагаючись знайти відповідь у моїх очах. — Ви щойно перекреслили все, про що ми домовлялися в абатстві. Ви підтримали кожну ініціативу Еріка, ви віддали йому право голосу в проекті... Чому? Ви ж казали, що хочете свободи і покарання.

Я відчула, як у горлі стоїть клубок, але голос мій був напрочуд рівним і чужим. Я мала зіграти цю роль до кінця, щоб Ерік, який спостерігав за нами через скляні двері, залишився задоволеним.

— Лорде, я... я просто усвідомила свою помилку, — я повільно забрала свої руки з його долонь. Кожен сантиметр відстані між нами відчувався, як прірва. — Те, що було в Котсволдсі... бал, те озеро, ті розмови... це було просто хвилинне затьмарення. Романтика старого маєтку закрутила мені голову.

Брентфорд відступив на крок, його обличчя зблідло, а погляд став гострим, як уламки кришталю.

— Затьмарення? Ви хочете сказати, що все це було брехнею? Невже ті почуття до мене, котрі я побачив в ваших очах були несправжніми?

— Я хочу сказати, що я все ще кохаю Еріка, — вимовила я, і кожне слово обпікало мені язик. — Ми з ним пройшли через занадто багато, щоб я могла все це зруйнувати заради короткої інтрижки. Я повертаюся до нього, лорде. І я прошу вас більше не піднімати цю тему. Наша співпраця залишається суто професійною.

Він нічого не відповів. Просто дивився на мене так, ніби бачив перед собою незнайомку. Потім він коротко кивнув — сухо, по-аристократичному холодно — і розвернувся, не сказавши жодного слова. Я бачила, як його постать зникає в глибині коридору, і розуміла: я щойно вбила в ньому те світло, яке він мені подарував.

Але фінальний удар Ерік завдав ввечері, коли ми залишилися наодинці в його кабінеті в Річмонді.

— Ти вийдеш за мене заміж, Анжело. Офіційно. Як Марта Коваль.

Я розсміялася йому в обличчя, хоча всередині все затремтіло від огиди.

— Ти з глузду з’їхав? Навіщо тобі цей шлюб, якщо ти знаєш, хто я насправді? Ти ж мене ненавидиш. І тобі потрібно, щоб справжня Марта була тут, у Лондоні.

Ерік спокійно підійшов до вікна, розглядаючи доглянутий сад. Його голос був крижаним. Тепер йому не потрібно було стримувати себе і вдавати адекватного й достойного чоловіка. Тепер я бачила його справжнім, без масок і в усій красі, яка складалася з лицемірства, зневаги, відчуття своєї безкарності.

— Мені не потрібна ти, Анжело. Мені і справді потрібна Марта, яка буде назавжди прив’язана до мене законом. Коли ви захочете знову помінятися місцями — а ви захочете, бо ти довго не витримаєш цієї ролі, — справжня Марта повернеться в Лондон не як вільна жінка, а як моя дружина. І вона більше ніколи не зможе піти проти мене. Вона буде моєю власністю, затиснутою в лещата контракту, який ти зараз підпишеш.

Я замовкла. Це була ідеальна пастка. Ерік хотів зламати Марту моїми руками. Десь мені защемило, адже цей чоловік виглядав надто небезпечним. В момент мені не хотілося кидати її на розтерзання цьому канібалу.

Та раптом у моїй голові знову промайнув образ Марти, яка в цей момент, мабуть, сміється з Марком на Подільських схилах. Вона вкрала моє кохання, мій дім, мій спокій! Вона вирішила, що може просто викинути мене з мого життя і зайняти моє місце? І ці картинки викинули з моєї голови будь які сумніви до правильності вчинку, на котрий я зараз погоджуюсь.

— Я згодна, — вимовила я, і кожне слово було наче цвях у труну нашої короткої дружби. — Я підпишу все, що треба. Тільки потім я не чекатиму обміну, а повернуся назад до Києва.

— Без проблем, — хижо виставив свої зуби чоловік. — Під приводом поїздки у весільну подорож ми разом полетимо до України. Щоб в Марти не було шансу втекти від мене ще кудись.

Я погоджувалася на це не тільки через страх перед в’язницею. Я хотіла поставити Марту на місце. Я хотіла, щоб коли вона повернеться до свого розкішного лондонського життя, вона знайшла тут не свободу, а золоту клітку, ключ від якої буде в Еріка. Я хотіла, щоб вона ніколи більше не змогла повернутися до Києва, до мого Марка, до того щастя, яке вона безсоромно привласнила.

— Розумна дівчинка, — Ерік підійшов ближче і провів тильною стороною долоні по моїй щоці. Я не відсахнулася. В мені щось померло і більше, окрім ненависті я нічого не відчувала. — Завтра ми оголосимо про заручини. Лорд Брентфорд буде першим, хто отримає запрошення.

Я дивилася на своє відображення в темному вікні. Там була не Анжела і не Марта. Там була жінка, яка втратила все і тепер була готова спалити світ, щоб не бути самотньою у своєму пеклі.