Глава 34. Марта. Тіні минулого та світло майбутнього

Наступний день зустрів Київ різким вітром, але в душі у мене панувала дивна тиша. Розмова з Громовим і відчуття чийогось постійного погляду за спиною привели мене до єдиного логічного висновку: я не можу просто грати роль Анжели. Я маю стати її мечем. Якщо я хочу, щоб після нашого зворотного обміну вона повернулася в нормальне життя, я повинна знищити все те сміття, яке тягнеться за нею роками.

— Марку, я сьогодні буду пізно, — сказала я, поправляючи йому комір куртки перед виходом. — Треба обговорити з Павлом Аркадійовичем деталі виставки. Це великий шанс, і я не хочу його проґавити.

— Я пишаюся тобою, Ліко, — він міцно обійняв мене, і я на мить заплющила очі, вбираючи його тепло. — Ти нарешті знайшла себе.

«Якби ж ти знав, наскільки ти правий», — подумала я, коли він пішов.

Першим ділом я вирішила розібратися з тими самими «боргами». Анжела ніколи не казала мені точних цифр, але я знайшла в її записах кілька імен та номерів, завуальованих під «замовників». Використовуючи гроші, які переказав Громов за ще одну картину, я вирішила закрити найнебезпечніші питання.

Я призначила зустріч у людному місці на Контрактовій. Чоловік, який прийшов, виглядав саме так, як я й очікувала: шкіряна куртка, холодні очі та манери людини, яка звикла отримувати своє.

— О, Анжела. Нарешті згадала про старі рахунки? — він примружився, розглядаючи мою пряму поставу.

— Тут усе, що я була винна, плюс відсотки за очікування, — я спокійно поклала конверт на стіл. — Але в мене є умова. Відсьогодні це ім’я для вас більше не існує. Жодних дзвінків, жодних «випадкових» зустрічей. Якщо я ще раз побачу когось із ваших людей біля своєї студії — наступна розмова буде з Громовим. А ви знаєте, він не любить, коли його партнерам заважають працювати.

Згадка про Громова спрацювала як холодний душ. Чоловік повільно забрав конверт.

— Ти стала надто сміливою, художнице. Але гроші люблять тишу. Ми квити.

Коли він пішов, я відчула, як гора зсунулася з моїх плечей. Це був перший крок. Тепер — галерея.

Павло Аркадійович уже чекав на мене. Зали галереї були наповнені особливим світлом. Він вже був в курсі моєї ломовленості з Громовим. Ми почали роздивлятися ті самі «справжні» картини Ліки — замки, церкви, площі. Потрібно було зробити все ідеально. Я планувала дату вистави саме на той день, коли Ліка повернеться в Київ. Тільки я до Лондона більше не повернуся, тільки для того, щоб владнати питання стосовно будинку і роботи. Сподіваюся, що я зможу все нормально пояснити новій подрузі.

— Це буде сенсація, Ліко, — Павло Аркадійович захоплено потирав руки. — Такого контрасту Київ ще не бачив. На цій виставці ти покажеш і боротьбу, і примирення в одній експозиції.

Я планувала цей захід і вперше мені не було страшно. Я робила для Анжели те, чого вона сама боялася зробити — я відкривала її справжню душу світові, очистивши її від бруду боргів та погроз.

Але десь глибоко всередині жевріло питання: чи захоче вона сама жити в цьому «нормальному» світі, який я для неї готую? І чи визнає, що кохання між нею та Маркіяном давно немає?