Глава 33. Ліка. Повернення до Лондона

Тиждень у Котсволдсі пройшов непомітно. Я відчувала, що занадто зблизилася з лордом та й він набрався впевненості помітивши це. Постійні знаки уваги з його боку, легкі обійми, поцілунки. А мені важко було не піддатися спокусі бути не просто партнером цього владного чоловіка. Але мушу визнати, що він терпляче чекав й не переходив межі дозволеного.

Ранок був наповнений ароматом свіжоскошеної трави та дорогого тютюну. Лорд Брентфорд стояв біля відчиненого вікна, спостерігаючи за тим, як сонце повільно заливає долину.

— Марто, завтра ми повертаємося до міста, — сказав він, не обертаючись. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася рішучість й легкі нотки суму. — Нам потрібно офіційно представити концепцію абатства в департаменті архітектури. Це формальність, але я хочу, щоб ви були поруч.

Я завмерла з чашкою чаю в руках. Повернення до Лондона означало повернення в зону досяжності Еріка. Це означало, що казка Котсволдса закінчується, і починається реальна війна на «його» території. Ерік не пробачить мені прилюдного приниження в Річмонді, і він точно не пробачить мені успіху з Брентфордом.

— Це буде непросто, — тихо промовила я. — Ерік зробить усе, щоб дискредитувати мене перед комісією. Він майстер маніпуляцій, лорде.

Брентфорд нарешті повернувся. Його погляд був гострим, як лезо.

— Він лише маніпулятор, поки йому дозволяють грати за його правилами. Але в Лондоні у мене є важелі, про які він навіть не здогадується.

Я поставила чашку на стіл і підійшла до нього. У моїй голові вже визрів план. Якщо я хочу захистити Марту і своє (хоч і тимчасове) нове життя, я не можу просто чекати нападу. Мені потрібна превентивна атака.

— Лорде, мені потрібна ваша допомога. Одна маленька послуга, — я подивилася йому прямо в очі. — Ви згадували, що маєте вплив у банківському секторі. Ерік роками приховував кошти, використовуючи ім'я Марти. Я хочу, щоб під час нашої зустрічі в департаменті ви «випадково» згадали про аудит, який я ініціювала стосовно своїх рахунків. Це змусить його нервувати. А коли щур нервує, він робить помилки.

Брентфорд усміхнувся — це була холодна, аристократична посмішка хижака.

— Ви вчитеся дуже швидко, Марто. Я зроблю навіть більше. Я запрошу на презентацію голову аудиторського комітету. Нехай Ерік побачить, що його «свята» репутація — це лише картковий будинок.

Я кивнула, відчуваючи дивну суміш тріумфу та тривоги. Ми поверталися в Лондон не як жертви, а як мисливці. Але десь глибоко в душі я розуміла: що більше я втягую лорда у свої ігри, то важче мені буде потім з ним розірвати зв’язки. Але зараз це було неважливо. Головне — розчавити Еріка раз і назавжди, щоб він навіть думати боявся про те, щоб наблизитися до мами Марти чи до самого Річмонда.

Це був останній вечір у Котсволдсі, і лорд Брентфорд, здавалося, вирішив зробити все, щоб я назавжди залишила тут частинку свого серця. Коли сутінки остаточно поглинули долину, він запросив мене на прогулянку до старого човнового сараю біля озера, що межувало з територією абатства.

Там на мене чекав сюрприз: невелика дерев'яна гондола, встелена хутряними накидками, і кошик із шампанським.

— Сьогодні немає жодних креслень і жодних департаментів, — прошепотів він, допомагаючи мені сісти в човен. Його рука затрималася на моїй талії трохи довше, ніж вимагала ввічливість. — Тільки вода, зорі та ви.

Він відштовхнувся веслом, і ми повільно ковзнули в центр озера. Гладка поверхня води відбивала повний місяць, створюючи ілюзію, ніби ми пливемо по розплавленому сріблу. Тиша навколо була такою глибокою, що я чула кожне його зітхання.

Брентфорд перестав гребти. В напівтемряві його очі здавалися темними вирами.

— Ви знаєте, Марто... — почав він, його голос вібрував від низьких нот. — До зустрічі з вами я думав, що це абатство — просто купа старого каміння, яке потрібно привести до ладу. Але ви вдихнули в нього життя. Ви змусили мене побачити те, чого я не помічав роками.

Я відчула, як по тілу пробігла хвиля тепла, що не мала жодного стосунку до хутра піді мною. Я дивилася на нього — на справжнього лорда, аристократа, який міг би мати будь-яку жінку Лондона, — і бачила в ньому лише чоловіка, який дивиться на мене так, ніби я єдиний орієнтир у його житті.

— Я теж багато чого побачила тут вперше, — щиро відповіла я.

Він нахилився ближче, скорочуючи відстань, поки наше дихання не змішалося. Його поцілунок цього разу був іншим — не обережним, як раніше, а сповненим прихованої пристрасті та обіцянки. Я заплющила очі, дозволяючи собі розчинитися в цьому моменті. Мені було байдуже до того, що я Анжела, що в мене борги, що моє життя в Києві — це суцільний гармидер. В цю секунду, серед дзеркального озера, я була коханою.

Ми провели на озері кілька годин, просто тримаючись за руки й розмовляючи про дрібниці, які раптом стали надзвичайно важливими. Коли ми повернулися до абатства, він провів мене до дверей спальні.

— Завтра почнеться бій, — сказав він, цілуючи мою руку. — Але пам'ятайте: що б не сталося в Лондоні, це місце завжди буде вашим домом. І я завжди буду на вашому боці.

Я увійшла в кімнату, відчуваючи, як солодкий щем заповнює груди. Я знала, що завтра мені доведеться зіткнутися з Еріком, з брехнею, з минулим Марти. Але після цього поцілунку я відчувала себе непереможною.