Глава 31. Ліка. Світло чужих вогнів

Субота в Котсволдсі обіцяла бути спокійною, поки лорд Брентфорд не з’явився на терасі під час ланчу з новиною, яка змусила моє серце забитись швидше.

— Марто, сьогодні ввечері в сусідньому маєтку відбудеться благодійний бал. Це щорічна подія, де збирається вся місцева аристократія та меценати. Я б дуже хотів, щоб ви супроводжували мене.

Я ледь не впустила порцелянову чашку.

— Лорде, я... я не думаю, що готова до такого офіційного виходу. Тим паче, я тут для роботи.

Якби мені не подобалися всілякого роду розваги, але я мала знайти причину для відмови. Мені з кожним разом все трудніше було грати роль Марти. Я відчуваю, що деякі її знайомі підозріло починають на мене дивитися. Все-таки ми не сестри-близнючки і подібні риси обличчя та статура не роблять нас однаковими.

— Ви занадто багато працюєте, — він м’яко накрив мою руку своєю. — До того ж, це ідеальний шанс завести правильні знайомства для майбутнього проекту абатства. Не хвилюйтеся, я буду поруч. Жодна небезпека вам не загрожує.

Я мовчала, дивлячись на ідеально підстрижений газон. «Жодна небезпека» — якби ж він знав. Ще одна проблема була  в тому, що я відчувала себе самотньою в цій брехні. Нещодавно я дізналася від Хамфріса, що мама Марти — жінка дуже порядна і вразлива — була змушена поїхати з міста. Вона не витримала сорому після того, як Марта нібито «втекла» з власного весілля, залишивши «святого» Еріка біля вівтаря.

Ерік розіграв цю карту бездоганно. В очах сім’ї та друзів він залишився жертвою, покинутим нареченим, який з гідністю несе свій біль. А Марта? Марта стала невдячною дочкою, яка розбила серце матері та зруйнувала ідеальний союз.

Мені було нестерпно шкода цю жінку, яку я ніколи не бачила, але чию долю я зараз так зухвало переписувала в Лондоні.

— Добре, я піду, — нарешті вимовила я, дивлячись Брентфорду в очі. — Але за умови, що ви не будете представляти мене як свою «нову перемогу».

Він засміявся, і в цьому сміху була така теплота, що я на мить забула і про Еріка, і про маму Марти, і про те, що я — Анжела з Подолу, яка зараз одягне не дешеву сукню про яку люб’язно повідомив лорд. Він підозрював, що я не брала із собою подібні вбрання і дав розпорядження купити її для мене.

Вечір перетворився на казку. Сукня кольору нічного неба, сиділа ідеально. Коли ми увійшли до бальної зали, погляди присутніх прикували нас до місця. Я трималася прямо, намагаючись не видати свого хвилювання.

Лорд Брентфорд поводився бездоганно. Він представляв мене, як талановитого архітектора, свого цінного партнера. Жодного натяку на те, що ми вчора цілувалися на балконі. Але кожен його дотик до мого ліктя, кожен погляд під час танцю говорив про більше... котре виникало між нами в стрімкому темпі. А головне, що мені також починало бути не байдуже.

Під час вальсу, коли музика заповнила все навколо, я раптом подумала: а що, якби це була правда? Що, якби я справді була Мартою, а він — моїм чоловіком? Вперше мені стало боляче від того, що цей вечір — лише частина гри.

— Ви знову у думках десь далеко, — прошепотів він мені на вухо, кружляючи в танці. Легенько зачіпаючи шию губами.

— Я просто думаю про маму, — зірвалося в мене з губ раніше, ніж я встигла подумати. — Мені шкода, що вона бачить мене... у такому світлі. Вона думає, що я зробила помилку, втікши від Еріка. А тепер я тут, з вами, немов нещодавно не збігала з власного весілля.

Брентфорд зупинився на мить, поглянув на мене з глибоким розумінням.

— Іноді втеча — це єдиний спосіб знайти себе, Марто. Ваша мати зрозуміє це, коли побачить, якою ви стали. Ви не втекли від життя. Ви втекли до нього.

Він знову притиснув мене до себе, і ми продовжили танець. У цю хвилину я зрозуміла: я більше не хочу повертатися до тієї Анжели, якою була раніше. Але, як мені стати тією Мартою, якою він мене бачить, не розкривши при цьому правди, яка зруйнує все? 

І як мені повернутися в Україну, якщо тут я нарешті почуваюся собою. Я відкрила в собі приховані якості. Я немов фелекс відродилася з пеплу.