Глава 30. Марта. Гра на високих ставках

Ранок п’ятниці почалася з поспіху та легкого присмаку провини. Марк поцілував мене ще до того, як сонце остаточно зійшло.

— Ліко, пробач, сонце, я не зможу відвезти тебе до Громова, — він швидко застібав ґудзики сорочки. — Надійшло термінове замовлення, велика поставка для ресторану, і платять дуже хороші гроші. Нам вони зараз потрібні... на весілля, на все те, що ми планували. Ти ж не ображаєшся?

 Звісно, ні, Марку. Робота — це важливо, — я намагалася, щоб мій голос не здригнувся.

Кожна згадка про весілля колола мене під серце, як голка. Він працює до сьомого поту заради майбутнього з жінкою, якої насправді немає поруч. Але часу на роздуми майже не було. Я викликала таксі й почала швидко збиратися, намагаючись знайти менш відвертий одяг.

— Нагадай мені, Ліко, щоб я пояснила тобі, як потрібно формувати свій гардероб, — усміхнулася до однієї з її картин.

Я прихопила з собою нову картину для Громова та ті самі тубуси з прихованими картинами Ліки, які планувала відвезти в галерею одразу після наради.

Офіс Віктора Громова знаходився в одному з елітних бізнес-центрів, де скло та бетон кричали про владу та гроші. Коли я зайшла до кабінету, Віктор уже чекав, розклавши на великому столі плани нової забудови на набережній.

— Анжело, заходь! — він привітав мене владним кивком. — Після нашої вечері я пів ночі не міг заснути. Твої зауваження щодо ергономіки та «повітря» в фасадах... Це було саме те, чого не вистачало моїм архітекторам. Давай подивимося на ці креслення ще раз.

Ми занурилися в роботу. Я відчувала себе, як риба у воді. Це була моя стихія — розраховувати кути нахилу, пропонувати панорамне скління та пояснювати, як зміна ландшафту вплине на ціну за квадратний метр. Громов слухав мене з неприхованим захопленням. Його «консультанти» позаду лише встигали нотувати мої зауваження.

— Ти неймовірна, — промовив він, коли ми закінчили з основним блоком. — Твій підхід... він якийсь європейський, дуже чіткий. Я не впізнаю ту Анжелу, яка раніше тільки й знала, що кидати фарбу в полотно.

Я на мить напружилася, але врятував випадок. Громов підвівся, щоб налити собі води, і зачепив ліктем мою сумку, яка стояла на краю столу. Тубуси вислизнули й розкотилися по підлозі. Один із них розкрився, і полотно з видом на старовинну церкву випало прямо йому під ноги.

— Ой, вибач... — він нахилився, щоб підняти картину, і застиг.

Запала тиша. Віктор повільно підняв полотно, розглядаючи кожну деталь, кожну тонку лінію церкви в променях сонця.

— Це що таке? — запитав він тихо, не відриваючи погляду від картини.

— Це... старі начерки. Просто пробувала інший стиль, — почала я, відчуваючи, як пітніють долоні.

— «Пробувала»? — Громов нарешті подивився на мене. У його погляді не було скепсису, там було щось схоже на благоговіння. — Анжело, це шедевр. Тут немає твоєї звичної істерики. Тут є життя. Справжня краса. Чому ти ховаєш це від світу і від мене?

Він почав розгортати інші полотна — замок, площа... Усі присутні в кабінеті замовкли, розглядаючи роботи. Я зрозуміла: те, що я вважала «просто малюнками для душі» Ліки, вразило цю жорстку людину більше, ніж усі мої професійні розрахунки.

— Забудь про «Геометрію почуттів», — Громов повернувся до мене, його очі горіли. — Я хочу, щоб ці картини стали частиною рекламної кампанії мого нового об’єкта. «Мистецтво, що будує місто». Ти навіть не уявляєш, які це гроші, Ліко. Це не просто виставка, це твій вхід у вищу лігу.

Я стояла німа. Я хотіла врятувати Анжелу від боргів, а натомість відкрила двері, які можуть або вивести її на вершину, або назавжди заплутати нашу брехню. Громов уже не бачив у мені просто художницю — він бачив золоту жилу. А я бачила, як мій план «просто допомогти» перетворюється на щось неконтрольоване.