Глава 28. Марта. Колір щирості

Четвер почався з запаху кави та легкої тиші, яка буває лише в приміщеннях, де нарешті оселилося щастя. Марк збирався на роботу, хоча по його погляду було видно: він би залюбки залишився вдома, спостерігаючи, як я працюю в студії.

— Не хочу тебе залишати, — він обійняв мене зі спини, поки я розглядала чисте полотно. — Після вчорашньої фотосесії я відчуваю, що ми тільки-но почали дихати на повні груди.

— Тобі треба працювати, Марку, — я м’яко посміхнулася, розвертаючись у його обіймах. — А мені — закінчити «Геометрію почуттів». Громов чекає завтра на результат, і я не можу підвести Анжелу. Тобто... не можу підвести нас.

Коли двері за ним зачинилися, квартира наповнилася особливою, густою самотністю. Я залишилася наодинці зі своїми думками. Часу залишалося критично мало. Кожен день у Києві віддаляв мене від мого лондонського життя, і водночас кожен день у тілі Ліки робив брехню дедалі важчою.

Я взялася за пензель. Я повинна була доробити ту саму картину, яку почала на світанку в сорочці Марка. Але тепер до абстрактних ліній почали вплітатися образи, підказані завдяки знайденими в тумбочці роботами Ліки. Я зрозуміла: Громову не потрібна суха лондонська математика. Йому потрібна та дика, чесна енергія, яку Анжела ховала роками.

Я працювала до заніміння в пальцях. У перервах я знову і знову підходила до знайдених полотен — замки, церкви, площі... Вони були настільки живими, що я прийняла рішення: завтра, після наради з Громовим, я віднесу ці картини Павлу Аркадійовичу в галерею. Світ повинен побачити справжню Анжелу, а не той епатажний образ, яким вона захищалася.

Але була одна проблема. Нарада з Віктором Громовим відбудеться у його офісі, далекувато від місця мого мешкання і від галереї. Складно буде перевозити полотна з одного кінця міста в інше. І машину я собі не могла орендувати, адже прав у Анжели не було, принаймні підтверджувального документу я не знайшла.

Окинувши поглядом свою роботу, я залишила їх висихати й обдумувала план завтрашнього дня. Сподіваюсь, мені завтра вистачить часу все зробити, як запланувала.

Залишок вечора провела в роздумах про те, як швидко минає наш час. Скоро ми з Анжелою маємо помінятися місцями і кожна з нас повернеться в своє колишнє життя. Що я їй скажу при зустрічі? Що я закохалася в її чоловіка, поки вона в Лондоні розгрібала мої проблеми? Це виглядало, як божевільний сценарій, але, на прикрість —  це було наше життя.

Отримавши повідомлення від Марка, що він затримується вирішила лягати спати. Потрібно набратися сил перед завтрашнім днем. Перед сном я востаннє поглянула на «Геометрію почуттів». Картина була готова. Вона була напруженою, яскравою і... дуже небезпечною. Громов — не дурень, він побачить у ній щось таке, що неможливо зіграти.

— Ну що ж, — прошепотіла я, вимикаючи світло в студії. — Завтра ми дізнаємося, чого варта ця імпровізація.

Я лягла в ліжко, і відчула, як ключ від таємниць Анжели тисне мені на сумління. Але тепер знала точно: я не просто рятую її від боргів. Я рятую митця, якого вона в собі поховала.