Глава 27. Ліка. Ранкова облога в абатстві

Ранок у Котсволдсі почався не з шуму міста, а з ледь чутного стуку в двері. Коли я відчинила, на порозі нікого не було — лише срібна таця на низькому столику. На ній диміла чашка ідеального англійського чаю, а поруч лежав невеликий, але вишуканий букет польових квітів, які виглядали так, ніби їх щойно зірвали в саду абатства, ще з росою на пелюстках.

Під вазою я знайшла записку: «Сонце в Котсволдсі сьогодні особливо яскраве, але йому бракує вашої посмішки на терасі. Чекаю на сніданок. Б.»

— Ох, лорде, ви граєте не за правилами, — прошепотіла я, вдихаючи аромат квітів. Моя київська броня, яка витримувала наїзди кредиторів і крики на ринках, почала давати першу ледь помітну тріщину.

Сніданок на терасі був схожий на сцену з класичного роману. Лорд Брентфорд уже чекав, читаючи газету, але щойно я з’явилася, він відклав її, і в його очах спалахнуло щире захоплення. Протягом усього ранку він був втіленням уваги: подавав вершки, розповідав кумедні історії про колишніх власників абатства і жодним словом не згадував про роботу, поки я сама не відкрила блокнот.

Пізніше ми вирушили оглядати стару каплицю, яку він планував перетворити на свою приватну бібліотеку. Високі стрілчасті вікна, крізь які пробивалося пильне сонячне світло, створювали атмосферу таємничості.

— Тут неймовірна акустика, Марто, — сказав він, зупиняючись посеред зали. — Я хочу, щоб книги тут жили так само, як колись молитви. Щоб це було місце сили.

Ми почали обговорювати стелажі та освітлення, але в якийсь момент я спіткнулася на нерівній кам'яній підлозі. Брентфорд миттєво підхопив мене за лікоть, не даючи впасти. Він не відпустив мене відразу. Його рука залишилася на моєму плечі, а відстань між нами скоротилася до небезпечного мінімуму.

— Знаєте, — промовив він низьким, майже інтимним голосом, — я привіз вас сюди не лише через ваші креслення. Вчора я сказав одному другові по телефону, що ви мене підкорили. І це правда. Я бачу перед собою жінку, яка вміє бути сталевою і ніжною одночасно. І я зроблю все, щоб ви почувалися тут, як вдома.

Я відчула, як по шкірі пройшли сироти. Це було не просте залицяння, коли чоловік хотів купити прихильність подарунками. Це була повага впереміш із пристрастю чоловіка, який звик отримувати те, чого прагне.

— Лорде, я... я тут для роботи, — спробувала я вставити хоч якесь заперечення, але мій голос зрадницьки здригнувся.

— Робота нікуди не втече, Марто, — він усміхнувся, відступаючи на крок, але продовжуючи тримати мене в полоні свого погляду. — А життя надто коротке, щоб ігнорувати почуття і миті, котрі воно дає.

Я дивилася на нього і розуміла, що потрапила в пастку. Але вперше в житті мені не хотілося з неї тікати. Англійська ніжність виявилася куди небезпечнішою за київську грубість. І поки лорд розповідав про вітражі, я думала лише про одне: чи зможу я витримати цей тиждень і не забути, що я — Анжела, яка просто грає роль? Бо ця роль з кожним часом ставала все більш реальною.