Глава 26. Марта. Сюрприз під спалахами софітів

Вівторок догорав теплим подільським золотом, коли Марк, замість того щоб дозволити мені продовжити розбирати речі, загадково посміхнувся.

— Одягайся, Ліко. Це плаття, будь ласка, яке ми купували разом, —  він тримав у руках бірюзову довгу сукню з легкої майже прозорої тканини. —  У тебе є борг переді мною, який ти обіцяла закрити ще пів року тому.

Я ніколи не отримувала сюрпризів від Еріка тому без жодних роздумів пішла збиратися. Звичний для мене пучок розпустила і зробила легку завивку, притаманну для Анжели, але котра личила і мені. Довелося вдягти чорні босоніжки на платформі. Мені не подобалося таке взуття, але більше нічого не змогла підібрати. Сьогодні зробила легкий макіяж, не було натхнення копіювати Ліку з її любов’ю до вогняної помади та товстих стрілок на повіках. Вперше за весь час мені захотілося відкрити часточку себе справжньої. Побути Мартою для чоловіка в котрого закохалася ледь не з першого погляду.

Задоволено усміхалася до свого віддзеркалення. Ця жінка не була схожа на колишню Марту, але й не була імітацією Анжеліки. Це була Марта, але в новій, живій оболочці. І така я собі подобалася набагато більше. Підморгнувши собі у дзеркалі я вийшла до чолові. І його захопливий погляд натякнув, що я прийняла правильне рішення. А думати про те, що він бачить в мені іншу жінку навіть не хотілося. Це мій вечір!

За годину ми опинилися в просторій фотостудії з величезними вікнами. Я завмерла на порозі. Фотограф уже виставляв світло, а на фоні стояли квіти та декорації. Це була передвесільна фотосесія — та сама «Love Story», яку справжня Анжела постійно відкладала, посилаючись на зайнятість, а насправді, мабуть, просто не хотіла фіксувати у пам’яті те, що вже тоді почало тріщати по швах.

— Марку... це ж... — я не могла підібрати слів. Мені було прикро до фізичного болю. Кожен спалах камери відчувався, як постріл у мою совість.

Я бачила, як він дивиться на мене — з такою ніжністю, якої я не заслуговувала. Він обіймав мене за талію, притискав до себе, а я змушувала себе посміхатися, хоча всередині все кричало про те, що це не моє місце. Я відчувала себе злодійкою, яка вкрала чуже щастя і тепер позує в ньому перед камерою.

Я готова була десь відпочивати й дивитися на захід сонця. Але на таке не очікувала. Я просто не була готова отримати перед весільні фотографії коли нареченою, через місяць, бути не мені.

Пізніше, за вечерею в невеликому затишному ресторанчику, де свічки танули так само повільно, як і моя витримка, Марк взяв мене за руку.

— Знаєш, Ліко... — його голос був серйозним. — Місяць тому я був впевнений, що нам кінець. Я серйозно думав про те, щоб скасувати весілля. Ти була холодною, чужою, постійно десь зникала... Я відчував, що втрачаю тебе. Але те, що сталося після твоєї відпустки... 

Він замовк, вдивляючись у мої очі, наче намагаючись прочитати там відповідь на головне питання свого життя.

— Ти повернулася зовсім іншою жінкою. У тебе з’явилася глибина, спокій... колір, якого я раніше не помічав. Я закохався в тебе знову, Ліко. Тільки тепер це значно сильніше. Тепер я точно знаю, що не відпущу тебе. Прийми знову від мене цей знак мого кохання, — він розкрив кулак вільної руки і на долоні я помітила каблучку з маленькими камінчиками у вигляді серця. Марк не поспішав вдягати її на мій палець, він терпляче чекав моєї відповіді.

Слова застряли у мене в горлі. Я відчувала, як серце б’ється в унісон з його, і це була найстрашніша правда. Це кохання було обоюдним. Я полюбила його не як Анжела, а як Марта — архітекторка з Лондона, яка шукала цей спокій усе життя.

Але як продовжувати це? Як я можу будувати життя з чоловіком, який кохає мене за те, що я «інша», не знаючи, що я справді інша? Я не хотіла починати ці стосунки з брехні, але і зрадити Анжелу, розкривши наш секрет, я не мала права. Це був патовий стан: розповісти правду — значить втратити його і підставити подругу. Мовчати — значить щодня отруювати це кохання обманом.

— Ти мовчиш, — тихо сказав Марк. — Знову лякаю тебе?

— Ні, Марку, — я змусила себе посміхнутися, хоча в очах стояли сльози. — Просто я теж відчуваю, що ми... ми зараз набагато ближчі, ніж були колись. Я також кохаю тебе.

Я дивилася на нього і розуміла: я не можу просто піти. Але і залишатися «Лікою» ставало дедалі важче. Кожна його посмішка була для мене нагородою і катуванням одночасно. А коли він почав вдягати обручку, то ледь не втратила свідомість.