Глава 25. Ліка.

Величезна бальна зала маєтку Річмонд сяяла тисячами холодних вогнів кришталевої люстри, що нависала над гостями, як розкішна пастка. Ерік стояв у самому центрі цього штучного раю, тримаючи келих дорогого шампанського з таким виглядом, ніби він щойно купив увесь цей світ разом із людьми в ньому. Він зверхньо, майже по-хазяйськи посміхався лорду Брентфорду, який тримався осторонь із кам’яним обличчям. Ерік щойно закінчив свою пафосну промову про «непорушні сімейні цінності та спільне велике майбутнє», і тепер, роздуваючись від власної важливості, очікував на наш вихід.

Я відчувала, як кожна клітинка мого тіла вібрує від напруги та нетерплячки. Серце калатало десь у горлі. «Ну що, Еріку, настав час тобі спробувати на смак справжню українську помсту, від якої не врятує жоден адвокат», — подумки промовила я, з силою стискаючи перила. Мені хотілося стерти цю самовдоволену гримасу з його обличчя раз і назавжди.

— А тепер, панове, дозвольте представити вам мою прекрасну дружину, Марту Коваль-Вайс, — урочисто оголосив він, театрально повертаючи голову до широких мармурових сходів.

Але замість однієї витонченої жінки на верхньому майданчику, немов із туману, з'явилися дві постаті. Попри різне вбрання, ми були майже ідентичні: однакова статура, той самий відтінок волосся, колір очей, що в цю мить палахкотіли однаковим вогнем. Можливо, нас і можна було сплутати, коли ми були порізно, за тисячі кілометрів одна від одної. Але зараз, стоячи плечем до плеча, ми робили магію схожості безглуздою. Тільки сліпий або повний дурень не побачив би різниці між нами.

У залі миттєво запала така дзвінка, мертва тиша, що здавалося, було чути, як крихітні бульбашки газу лопаються в келихах гостей. Люди завмерли, боячись поворухнутися. Ерік від несподіванки просто розтиснув пальці — кришталевий келих полетів донизу і розбився об підлогу з різким, болючим дзвоном, який пролунав як сигнал до початку бою.

Ми почали спускатися. Повільно, крок у крок, наче в якомусь химерному танці. Марта — у своїй холодній, ідеально підігнаній вечірній сукні, з гладко зібраним волоссям і обличчям античної статуї. І я — Анжела — у простому, майже зухвалому одязі, з розпатланими вітром локонами та відчайдушним блиском в очах. Ми зупинилися за кілька метрів від нього, відчуваючи, як від Еріка виходить хвиля тваринного страху.

— Що... що це за дешеві жарти? Що це за маскарад? — голос Еріка зірвався на жалюгідний хрип. Його сталева впевненість почала обсипатися, як стара трухлява штукатурка під дощем.

— Це не жарт, Еріку, — спокійно промовив лорд Брентфорд, виходячи з натовпу і стаючи поруч із нами, як живий щит. — Це істина, яку ти так старанно і підло намагався приховати за стіною фальшивих документів та залякувань. Панове, я прошу вас, подивіться уважніше.

Гості почали перешіптуватися, натовп за ворушився. Люди підходили ближче, безсоромно вдивляючись у наші обличчя. І дійсно — під безжальним світлом софітів магія близнючок почала танути на очах. У Марті люди бачили глибоку, втомлену шляхетність і породу; в мені — неприборкану вуличну енергію та щирий, оголений розпач. Ми були як два різні береги однієї річки: схожі за формою, але абсолютно різні за змістом.

— Цей чоловік, — мій голос пролунав на всю залу, чітко, сильно, без жодної нотки сумніву, — обманом та шантажем змусив мене, художницю з України, підписати юридичні папери під чужим іменем. Він тримав справжню Марту в полоні цього шлюбу, цинічно користуючись нашою зовнішньою схожістю для своїх махінацій. Але сьогодні ваш експеримент закінчено. Досить цього брудного обману!

Я говорила саме так, як ми домовилися з Артуром. Він пояснив, що треба виставити все так, щоб єдиним лиходієм виглядав Ерік, а наш початковий план обміну залишився за кадром. Лорд запевняв, що в Еріка немає жодних доказів нашої змови, а його словам після такого скандалу вже ніхто не повірить.

Я бачила, як обличчя Еріка стає багряним від люті. Він хотів щось крикнути, мабуть, покликати свою охорону, але Брентфорд лише злегка підняв руку, одним жестом примушуючи його замовкнути.

— Поліція вже в’їжджає в ворота маєтку, Еріку. Фальсифікація документів, фінансові махінації та незаконне утримання особи — це дуже серйозні статті. Особливо, коли тут присутні десятки свідків твого власного, власноруч поставленого спектаклю.

Я відчула, як холодні пальці Марти міцно стиснули мою руку. Ми вистояли. Ерік Вайс, який ще годину тому вважав себе всемогутнім ляльководом, тепер виглядав просто жалюгідно — маленька, озлоблена людина, що остаточно заплуталася у тенетах власної брехні.

Але в цей момент масивні двері зали знову відчинилися. На порозі стояв чоловік. Він важко дихав, його одяг був зім'ятий, а на обличчі відбився весь той довгий і важкий шлях, який він проробив від Києва до Лондона.

Марк. Він не дивився на розкіш, на діаманти чи на розгублених гостей. Його погляд на секунду метнувся між нами двома і миттєво, безпомилково зупинився на Марті. Я ж зустрілася поглядом з лордом Брентфордом, і моє серце приємно стиснулося. В цю мить я зрозуміла головне: цей божевільний експеримент справді допоміг нам почати цінувати життя. Бо тільки втративши все, ми нарешті знайшли те, що неможливо підробити жодним паспортом — самих себе.

Повітря в залі стало наелектризованим до межі. Ерік стояв посеред розбитого скла, а його ідеальний світ тріщав по швах. Лорд Брентфорд зробив крок уперед, дістаючи з кишені важку теку. Його погляд був холодним і переможним.

— Ти думав, Еріку, що твої ігри з активами Марти залишаться в тіні? — голос лорда звучав як удар молотка судді. — Я підняв архіви. Виявилося, що підписи на багатьох документах про передачу прав управління компанією — груба підробка. — Це наклеп! — заверещав Ерік, втрачаючи залишки гідності. — У мене є висновок незалежного експерта, і я з радістю передам його поліції. Але головне — цей шлюб. Будь-яка експертиза підтвердить, що підпис ставила Анжела, а не Марта Коваль. Тобі нема чим крити, — лорд виглядав як справжній переможець.