Глава 25. Ліка.Романтична пастка в Котсволдсі

Дорога до місця нової роботи була схожа на кадри з фільму про стару Англію: ідеально зелені пагорби, кам'яні огорожі та спокій, що здавався майже нереальним після лондонської метушні. Але щойно лімузин зупинився перед масивними воротами абатства, моє серце тьохнуло. Це не був будівельний майданчик. Це був дім. Живий, величний і неймовірно затишний.

— Ласкаво просимо, Марто, — Брентфорд випередив водія і сам відчинив мені двері. Його жест був настільки природним, що я мимоволі завагалася.

— Лорде, я думала, ми їдемо на об'єкт, — окинула поглядом старовинні стіни, вкриті плющем. — Але це... це ваш будинок?

— Тут тихіше, ніж у місті, і ми зможемо спокійно працювати над концепцією, — він спокійно усміхнувся, підхоплюючи мою валізу. — Я хочу перетворити це абатство на щось сучасне, наповнене світлом та фарбами, але так, щоб не втратити жодного каменю його історії. Тільки ви з вашим новим баченням зможете знайти цей баланс.

Коли ми зайшли всередину, я відчула себе не архітектором, а гостею, яку тут чекали все життя. Мені виділили розкішну кімнату в східному крилі. Слуги поводилися зі мною з такою шаною, що я почала почуватися ніяково. Це не виглядало, як приїзд працівниці на консультацію. Це виглядало так, ніби він привіз сюди господиню.

Обід пройшов за обговоренням проекту. Брентфорд був ідеальним співрозмовником: він слухав кожне моє слово про відкриті тераси та скляні вставки, кивав і робив нотатки. Але його погляд... він не просто слухав. Він вивчав мене. Кожен мій жест, кожну посмішку.

Так пройшов день. Від роботи кипіла голова та пливло в очах. В мене не залишилось сил на екскурсію будинком, котру люб’язно запропонував лорд. Швидко повечеряв вибачилась і пішла в свою кімнату, щоб швидше лягти у ліжко.

Вже через годину мене почала мучити спрага.Я вирішила спуститися вниз по склянку води. Проходячи повз напіввідчинених дверей кабінету господаря, я мимоволі зупинилася, почувши знайомий голос. Брентфорд говорив по телефону.

— Так, ми вже в абатстві, — його голос став тихішим, і в ньому з'явилася така пристрасть, якої я ніколи не чула в офісі. — Ти не уявляєш, як вона змінилася. Ця нова Марта... вона мене просто підкорила. У ній з’явився такий вогонь, така глибина... Ні, я не відступлю. Я буду битися за її увагу, чого б це мені не коштувало. Вона — те, чого мені не вистачало в цьому домі.

Я притулилася до стіни в коридорі, відчуваючи, як кров прилила до обличчя. Усередині мене все перевернулося. Анжела на Подолі знала, як відшити нахабного кавалера, але як бути з лордом, який обсипає тебе увагою, дарує проекти мрії й обіцяє захистити від ворогів?

Я повернулася до своєї кімнати і сіла на ліжко.

«Що ти робиш, Анжело?» — впитала я себе в темряву. — «Це гра Марти чи твоя власна?»

З одного боку — це була небезпечна близькість. З іншого — я вперше відчула, що мене цінують не за красу чи темперамент, а за те, що я бачу світ інакше. Може втекти з цього золотого Котсволдса завтра вранці, поки не пізно? Чи дозволити трішки цієї уваги, щоб відчути себе бажаною?

Я підійшла до вікна. Далеко внизу вогні Котсволдса мерехтіли, як зорі. Я розуміла одне: завтрашня робота над абатством буде вже не просто про архітектуру. Це буде будівництво нових стосунків, де я — головний архітектор власної долі. Але на чиєму полі я граю?