Глава 24. Марта.

Останні кілька днів перетворилися для мене на нескінченний, виснажливий марафон абсурду, де я була не живою людиною, а лише цінним призовим кубком у загребущих руках Еріка. Він возив мене за собою, як рідкісний колоніальний трофей, з гордістю демонструючи на кожному світському раунді, кожному благодійному вечорі чи діловому ланчі. Я мала виконувати роль вишуканої декорації: стояти поруч, бездоганно вдягнена в те, що він вибрав, з ідеальною, застиглою посмішкою, яка давно перетворилася на тиснучу посмертну маску. Ерік насолоджувався моїм вимушеним безголоссям. Він відповідав замість мене на запитання, він вирішував, що я маю думати, і з неприхованою насолодою диктував, що саме я повинна відчувати в ту чи іншу мить.

Кожна моя спроба заговорити, кожна слабка надія бодай натякнути оточуючим на трагікомічну абсурдність нашого шлюбу миттєво присікалася одним його крижаним, обіцяючим розправу поглядом. Я була зламана фізично від постійної напруги та абсолютно спустошена морально. Сон став моєю єдиною, хоча й хиткою втечею від реальності, але й він був коротким, наповненим тривожними тінями та звуками кроків у коридорі.

Сьогоднішній вечір у нашому маєтку в Річмонді мав стати фінальним акордом його тріумфальної ходи. Ерік організував грандіозний прийом для найвпливовіших інвесторів, де збирався офіційно представити «оновлену» Марту Коваль — тепер уже місіс Вайс. Жінку, яка виглядає як ідеал, про який мріяв би кожен чоловік, але яка насправді була лише порожньою оболонкою під його повним контролем.

Я сиділа перед великим дзеркалом у своїй спальні, поки стилістка, яку найняв Ерік, завершувала складну високу зачіску. Сукня від відомого кутюр’є, важка від вишивки, стискала мої ребра, наче залізний корсет, не даючи дихнути на повні груди. Я дивилася на власне відображення і з жахом не впізнавала жінку, що дивилася на мене у відповідь. Де поділася та Марта, яка ще зовсім недавно щиро сміялася на березі Дніпра, підставивши обличчя теплому вітру? Де та жінка, яка відчувала захисну силу рук Марка на своїх плечах і вірила в майбутнє? Вона зникла, випарувалася, залишивши по собі лише холодний, бездоганно відшліфований мармур. Тільки в Києві, у тій чужій ролі, я по-справжньому відчула, що таке щастя, і це усвідомлення тепер випікало мені душу.

— Ти виглядаєш неймовірно, дорога. Справжній витвір мистецтва, — голос Еріка пролунав біля дверей несподівано різко. Він більше не обтяжував себе удаваною ввічливістю чи обережністю, коли ми залишалися наодинці. Він демонстрував свою абсолютну перемогу з тією зухвалою відвертістю, яка притаманна лише тим, хто щиро переконаний у повній безкарності свого зла.

Він повільно підійшов ззаду, поклавши важкі долоні мені на плечі. Я мимоволі здригнулася, але не відсахнулася — за довгі дні я вивчила, що будь-який супротив лише розлючує його і робить фінал вечора ще гіршим. Його пальці стиснули мою шкіру трохи міцніше, ніж того вимагала навіть груба ніжність. Але мені вже не було боляче. Мені було просто байдуже. Ця тотальна, всеохопна байдужість була моїм останнім захистом, вона знищувала будь-які відчуття, перетворюючи світ на сірий шум.

— Сьогодні все має бути бездоганно. Жодних твоїх «архітектурних» витівок чи сумних зітхань. Ти просто стоятимеш поруч, усміхатимешся і сяятимеш від щастя. Ти ж не хочеш, щоб у твоїх київських друзів раптом виникли серйозні проблеми з законом через ті прикрі «непорозуміння» з документами та фінансами, правда? Ми ж не хочемо зайвої крові.

Я продовжувала мовчати, дивлячись крізь дзеркало на його задоволене обличчя. Це був класичний шантаж, майстерно загорнутий у дорогий оксамит. Він точно знав, на які струни натиснути, щоб мені було максимально боляче, і він насолоджувався цим знанням.

За годину величезний будинок наповнився гулом сотень голосів, дзвоном тонкого кришталю та пронизливими звуками скрипок. Я повільно спускалася широкими сходами, відчуваючи себе засудженою, що йде на страту під пильними поглядами натовпу. Вітання, фальшиві, солодкі компліменти, холодні рукостискання — усе це злилося в один нескінченний, каламутний потік. Я відчувала, як останні краплі сил залишають моє тіло. Повітря в переповненій залі ставало дедалі менше, воно було важким від парфумів та лицемірства.

Я поглядом попросила Еріка дозволити мені на хвилину вийти на терасу, посилаючись на легке запаморочення від задухи. Він незадоволено зціпив зуби, але неохоче кивнув, наказавши не затримуватися ні секунди довше, ніж потрібно для ковтка повітря.

Нічне повітря Річмонда — вологе, прохолодне — вдарило в обличчя, приносячи миттєве, майже болюче полегшення. Я відійшла в саму глибину довгої тераси, туди, де густі тіні від високих дерев робили мою постать майже невидимою для гостей у залі. Я заплющила очі, з усієї сили намагаючись викликати в пам'яті запах розпеченого київського асфальту та квітучих каштанів, щоб не розплакатися прямо тут, змиваючи дорогий макіяж.

Раптом я почула зовсім поруч легкий, ледь вловимий шурхіт кроків по каменю. Я миттєво напружилася, подумавши, що це Ерік уже прийшов за мною, і приготувалася знову надіти свою невидиму маску покірної дружини.

— Еріку, я вже йду, мені просто треба було... — почала я, повільно повертаючись на звук.

Але слова напівподиху застрягли в моєму горлі, викликаючи фізичний біль. Поруч із кам’яною балюстрадою, у самому серці темної тіні, стояла жінка. На ній було просте темне пальто, її волосся було розпатлане зухвалим вітром, а в очах відбивалося стільки глибокого болю, виснаження і фанатичної рішучості, що в мене перехопило подих.

Я не повірила власним очам, заплющила їх і знову відкрила. Це було схоже на галюцинацію, викликану стресом, на моє власне відображення, яке нарешті вирвалося з дзеркальної в'язниці й прийшло за мною. Це була вона. Анжела. Дівчина з Подолу, яка змінила моє життя назавжди, і яка, як я була впевнена ще годину тому, була моїм найлютішим ворогом.

— Марто... — ледь чутно прошепотіла вона, роблячи несміливий крок із тіні до мене.