Глава 24. Марта. Відкриття в шафі

Вівторок пройшов під знаком хаосу, який був напрочуд приємним. Ми з Марком перевозили речі з того старого підвалу до нашої нової фортеці на Воздвиженці. Ми не забирали все підряд — лише найважливіше: улюблені книги, старий чайник, який нагрівався до ідеальної температури, і кілька коробок із фарбами.

Марк був у своєму репертуарі: жартував, вигукував якісь нісенітниці, щоб я посміхалася, і постійно намагався підхопити мене на руки разом із черговим пакунком. Коли ми врешті зупинилися серед цього «переїзного гармидеру», я відчула не втому, а дивне, п’янке полегшення.

— Ти як, Ліко? — Марк обережно торкнувся мого плеча, прибираючи пасмо волосся, що вибилося з-за вуха. В його очах світилося таке обожнювання, що я на мить забула, хто я і звідки.

— Я щаслива, — відповіла я, і це була чиста правда.

Поки Марк виносив останній пакунок у фургон, я вирішила розкласти речі у вбудованій шафі в спальні. Відчинивши стару тумбочку, яку ми теж вирішили забрати, я помітила, що в глибині шухляди, за книгами, стоїть кілька тубусів.

Я дістала один і акуратно розгорнула щільний папір. Там було полотно. Я затамувала подих. Це не була чергова порція абстракції, якою Анжела підкорювала галереї. Це був пейзаж: старий замок на схилі, виписаний з такою ніжністю, що здавалося, я відчуваю запах роси на ранковій траві. Я розгорнула друге полотно — площа з людьми, де кожен персонаж був живим, сповненим емоцій. Третя картина зображувала церкву в променях сонця.

Це була та Анжела, яку ніхто не знав. Художниця, яка вміла бачити красу в деталях, а не в хаосі. Ці картини були сповнені світла і такої щирої любові до світу, що в мене защеміло серце. Вона була неймовірно талановитою, але чомусь ховала цей дар, закриваючись у своїх складних, холодних формах.

Марк повернувся в кімнату, беручи останню коробку, і зупинився, побачивши мене з розгорнутими полотнами.

— О, ти знайшла їх, — він м’яко посміхнувся, підходячи ближче. — Ти ж знаєш, я завжди казав, що ці роботи — найкраще, що ти коли-небудь створювала. Не знаю, чому ти їх так соромишся. Вони справжні. Вони такі ж, як ти сама, коли не намагаєшся бути «фатальною».

Я дивилася на ці полотна і відчувала, як прірва між мною і Анжелою остаточно зникає. Вона не була порожньою чи загубленою — вона була просто дуже вразливою натурою, яка змушена надіти броню, щоб вижити.

— Вони чудові, Марку, — прошепотіла я, обережно згортаючи полотно назад у тубус. У відповідь отримала здивований погляд чоловіка. Щоб виправити ситуацію одразу додала:

— Я тільки зараз це зрозуміла, в мене немов відкрилися очі на світ. Новий світ. Я хочу, щоб ми знайшли спосіб показати ці роботи людям. Можливо, це саме те, що нам зараз потрібно.

Він обійняв мене, притиснувши до себе з обіцянкою, що разом ми все вигадаємо. Ми стояли серед напівпорожньої квартири, оточені речами, які поступово змінювали місце свого перебування. Я більше не відчувала себе чужою в цьому житті. Ці картини, цей дім, цей чоловік поруч — все це було справжнім. І я була готова до всього, що чекало нас попереду.