Глава 23. Ліка.

Я майже не спала. Все не могла збагнути чому Марта так вчинила. Чому все приховувала? Навіщо було вистроювати стосунки з Марком, якщо я просила не лізти в ці справи. Адже я й сама до кінця не знала, що мені робити з нареченим. Напевно, вона розцінила мою нерішучість, як відмову від нього і швидко прибрала до своїх рук.

З трансу мене вивів телефон, який розривався від дзвінка. Це був Павло Аркадійович, мій галерист. Я здивувалася цьому дзвінку, адже в останню нашу зустріч я влаштувала йому скандал. Вирішила не відповідати. Та він був надто наполегливим.

— Анжело! Ти де пропадаєш?! — кричав він так, що мені заклало вуха. — Через три години відкриття виставки у новому лофті! Громов уже там, преса з’їжджається! Ти що, вирішила проспати свій головний шанс у житті?

Я завмерла. Який лофт? Яка преса? Громов... Я нічого не могла збагнути. Голова йшла обертом від інформації, котру повідомив галерист.

— Павло Аркадійовичу, про що ви?

— Ти що, пам'ять втратила?! — знервовано галасував він. — Виставка, яку ти готувала! «Інша сторона світла»! Ти ж сама виставляла картини, ти вибила це приміщення у Громова, ти... Анжело, зберися! Якщо ти не з'явишся, нам кінець!

Я кинула слухавку. Руки тремтіли. Я нічого не готувала. Це була Марта. Тобто, вона не тільки прибрала до рук мого чоловіка, але ще хотіла побудувати кар’єру під моїм іменем?! Хоча... Щось таки зупинило мої бурхливі думки.

Я вирішила набрати номер Марка. Сподівалася, що він зможе просвітити мене.  Хоча після вчорашньої сцени не була впевнена, що він відповість на дзвінок. Він підняв слухавку чим порадував мене. Але його холодний голос розвіяв мою радість. Я ніколи не чула такої інтонації від нареченого від чого мимоволі здригнулася.

— Чого тобі, Ліко? Мало вчорашнього бруду, який ти вилила на людину, що тебе рятувала?

— Марку... — я затнулася. — Павло каже про виставку. Про якийсь лофт. Я не розумію...

— Звісно, ти не розумієш! — відрізав він. — Бо ти окрім свого Его нічого не бачиш. Ти приїхала і образила Марту, навіть не спитавши, як вона тут виживала в твоїй шкірі. Ти зациклилася на наших стосунках не знаючи скільки всього вона для тебе зробила.

— Ти зараз на її стороні? —  обурилася я . —  Як? Вона ж брехала тобі?

— Так же, як і ти. І зараз розмова не про мої стосунки з... —  чоловік на мить запнувся. —  ... з вами. Я даю відповідь на твоє питання. Вона закрила твої борги, Ліко! Ті самі борги, в яких ти застрягла по самі вуха. Вона знайшла спільну мову з Громовим. Продала йому кілька картин за дуже вигідною ціною.  Вона організувала цю виставку, щоб ти повернулася не на руїни, а до успіху.

Я слухала, і кожне слово було, як ніж у серце. Але одразу повірити в це я не могла. Гордість і образа засіли глибоко в серці і не давали тверезо сприймати інформацію.

 — Хочеш сказати, що вона... вона це робила заради мене?

— Вона була тобі справжньою подругою, — голос Марка став тихим і сповненим болю. — Вона вирішувала всі твої проблеми, поки ти там у Лондоні відпочивала граючи роль дружини багатенького британця. А ти?!

—  Ти не знаєш, як мені було складно.

—  Знову ти тільки про себе, —  голосно зітхнув Марк. — Я втомився тобі щось пояснювати. Сходи краще на виставку, я скину тобі адресу, і все побачиш на власні очі.

Він вимкнув телефон. Одразу ж від чоловіка прийшло повідомлення з адресою де проходитиме виставка. Я дивилася на екран телефона й хотіла проігнорувати цей захід. Що мені там робити, якщо все прибрала до рук Марта? Моє життя зруйноване, побудоване за правилами нової Анжеліки. Навряд чи я зможу повернути своє колишнє ім’я.

Все таки я вирішила їхати на виставку. Цікавість пересилила злість. Та й, якщо й справді з боргами покінчено, не хотілось потрапляти в нові. Не відомо на яких умовах відбувається ця виставка. За звичай, якщо десь з’являється Громов в ролі благодійника, то чекай біди, якщо щось піде проти його вказівок.

Я вдягла свою найкрасивішу сукню кольору абрикосу, зробила макіяж в стилі британської Марти. Що ж, не тільки ж їй мене копіювати! Викликала таксі та налаштувалася на знайомство з подіями, про котрі не встигла дізнатися.

Лофт, який Марта готувала для мене, виглядав приголомшливо. Білі стіни, ідеально спрямовані промені світла на мої полотна. А головне, що я не очікувала побачити роботи. Свої роботи. Про котрі давно забула й закинула їх подалі від очей. Вони були обрамлені в золотаві рамки, скриті лаком і виглядали немов щойно намальовані.

Вона не виставила на показ щось нове. Щось своє, як я думала. Вона показала мене. Мою душу, яку я ховала за всією абстракцією та яскравими кольорами. Мене охопив відчай.

“Невже я й справді зробила неправильні висновки?” — гнітили мене мої ж думки.

— Це дійсно неперевершено, — поруч зі мною опинився Віктор Громов. Він був інакшим. Його очі були... Добрими? — Я розумію чому твої очі наповнені сльозами. Ти перевершила мої очікування і тепер я розумію, що зробив правильну ставку.

Мені не було, що відповісти. Я хотіла провалитися крізь землю.

— Все буде добре, ніс до гори й зустрічаємо перших гостей, — усміхнувся Громов і легенько підштовхнув мене.

Я не очікувала такої кількості людей. На мої роботи прийшли подивитися ледь не всі поціновувачи мистецтва Києва. Це була еліта з еліт і я ніколи навіть подумати не могла, що стоятиму поруч з ними. Люди навколо ходили з келихами, захоплено обговорюючи мій новий стиль, мій неймовірний ріст, як художниці. Вони обговорювали ціну картин, а я тільки усміхалася.