Глава 20. Марта. Поза правилами архітекторки

Маркіян опустив мене на підлогу, але не відпускав моєї руки. Його долоня була гарячою, і я відчувала, як через цей дотик мені передається його хвилювання. Він повів мене вглиб квартири, повз світлу студію, до масивних дубових дверей у кінці коридору.

— Ти ще не бачила головного, — тихо промовив він. — Місця, яке я робив тільки для нас.

Він відчинив двері, і я мимоволі затамувала подих. Спальня не була схожа на решту квартири. Якщо вітальня та студія були про світло, то тут панували сутінки й затишок. Стіни глибокого графітового кольору, величезне ліжко з грубим лляним покривалом і низькі лампи, що відкидали м’які янтарні тіні. Але головним було вікно — воно виходило на схили Андріївської церкви, яка в променях вечірнього сонця здавалася нереальною, наче намальованою на склі.

— Тут так... спокійно, — прошепотіла я, проходячи всередину і намагаючись запам’ятати кожну деталь. Деталі від погляду на які я дійсно відчувала щастя. А головним серед усього був Він —  Марк.

Чоловік зупинився за моєю спиною. Я відчувала тепло його тіла, запах бензину, кориці та чогось дуже чоловічого, надійного. Мурахи пробіглися шкірою, а внизу живота розв

— Я часто сидів тут сам, — його голос став низьким, майже вібруючим. — Дивився на ці вогні й уявляв, як ти стоїш ось так поруч. Але щоразу в моїх думках ти починала кричати, що тобі тут тісно. Що я занадто простий для твоєї «високої душі».

Я розвернулася до нього. Моє серце калатало в самому горлі. Я бачила в його очах стільки болю і стільки надії одночасно, що вся моя лондонська виваженість просто розсипалася. Я більше не була «архітектором Мартою», яка прораховує кроки. Я була жінкою, яка вперше за довгі роки відчула, що її не оцінюють, а просто хочуть — такою, яка вона є.

— Я більше не буду кричати, Марку, — я підняла руки і торкнулася його обличчя. Його щоки були трохи колючими від щетини. — Ти не простий. Ти — справжній. І це найвище, що я зустрічала.

Маркіян на мить застиг, наче не вірячи своїм вухам. А потім його стриманість зірвалася. Він притягнув мене до себе так різко, що в мене вилетіло повітря з легень. Його поцілунок був не солодким — він був вимогливим, спраглим, сповненим років чекання і прихованої образи, яка зараз перетворювалася на чисту пристрасть.

Я відповіла з такою ж несамовитістю. Усе те, що я придушувала в собі в Лондоні — усі ці правила, етикет, «синя сукня» Еріка, — усе це згорало в цьому моменті. Марк підхопив мене, і наступної миті я відчула прохолоду лляного простирадла.

Його руки, звичні до важкої праці, були напрочуд ніжними. Кожен дотик випалював на моїй шкірі нову карту — карту мого перетворення. Тут, у темряві водвиженської спальні, під наглядом золотої бані церкви за вікном, я остаточно втратила зв'язок зі своєю минулою реальністю. Був тільки цей чоловік, його важке дихання і відчуття неймовірної сили, яка не намагалася мене зламати, а навпаки — наповнювала.

Це не було схоже на технічний і «правильний» секс з Еріком. Це була битва і капітуляція одночасно. Це була геометрія пристрасті, яку я намагалася зобразити на полотні, але тільки зараз зрозуміла її справжню суть.

Коли все скінчилося, і ми лежали, заплутавшись у ковдрах, Марк обіймав мене так міцно, ніби боявся, що я зникну, щойно зійде сонце. Я притулилася до його плеча, слухаючи, як повільно заспокоюється його серце.

— Ти тепер нікуди не підеш? — прошепотів він у моє волосся.

Я заплющила очі. Десь далеко був Лондон, лорд Брентфорд і велике архітектурне майбутнє. Але зараз... зараз я знала тільки одне. — Я тут, Марку. Я нікуди не йду.

Я знала, що завтра мені доведеться знову грати роль Анжели перед Громовим, знову боротися з боргами і брехнею. Але сьогодні... сьогодні я нарешті дозволила собі бути просто людиною. Щасливою, втомленою і закоханою. Навіть якщо це кохання належало не мені.