Глава 20. Марта.

Черговий тиждень у Києві видався метушливим. Ми з Павлом Аркадійовичем вирішили переїхати до окремого приміщення, яке найняли спеціально під майбутню виставку. Це був просторий лофт з величезними вікнами та ідеально білими стінами. Тут не було галерейного пафосу — лише чистий простір, який мав належати тільки роботам Ліки.

Я проводила тут цілі дні, займаючись репетицією експозиції. Розставляла мольберти, перевіряла, як падає вечірнє світло на полотна із замками, і намагалася зрозуміти, чи достатньо цих робіт, щоб задовольнити Громова. Справжня виставка мала відбутися лише через два тижні — якраз за кілька днів після нашого з Анжелою зворотного обміну. Це мав бути мій прощальний подарунок їй.

Вечеря з Марком у нашій новій квартирі мала бути спокійною, але він виглядав незвично схвильованим. Коли ми допили вино, він раптом став на одне коліно і дістав маленьку оксамитову коробочку.

— Ліко... я знаю, що ми вже планували весілля, і все це виглядало як формальність. Але я хочу, щоб це було по-справжньому. Це обручка моєї бабусі. Я хочу, щоб наступного тижня ми просто пішли й розписалися з тобою. Без натовпів та зайвих гостей. Тільки ти і я.

Моє серце мало не вискочило з грудей. Я дивилася на старовинне золото й відчувала, як сльози підступають до очей. Це було найщиріше зізнання, яке я коли-небудь чула. І воно було адресоване мені — жінці, яка щодня бреше йому у вічі.

— Марку... це неймовірно, — я обережно торкнулася його обличчя. — Але... давай трохи зачекаємо. Буквально два тижні. Зараз трішки не вчасно. Сам розумієш: переїзд у нове приміщення, репетиції, підготовка до виставки... Я настільки виснажена, що не зможу навіть усвідомити наше свято. Давай зробимо це відразу після того, як пройде відкриття виставки.

Я вигравала час. Я розуміла, що не можу розписатися з ним, як «Анжела». Це було б юридичним і моральним злочином, який неможливо виправити. 

— Ти права, — він м’яко посміхнувся, підвівся і поклав обручку на комод. — Виставка — це твій тріумф. Ми відсвяткуємо дві події разом.

Весь вечір я не могла відірвати погляду від коробочки з обручкою. Вона здавалася мені такою маленькою і особливою. Я дивилася на Марка і розуміла: я не можу більше мовчати. Я маю розповісти йому правду. Нехай він зненавидить мене, але я не можу вийти за нього під чужим іменем.

«Я розповім йому все відразу перед зустріччю з Лікою, — пообіцяла я собі. —  Тоді я скажу, хто я така. І нехай він вирішує нашу долю. Якщо справді кохає мене, як Марту, то не відмовиться і зрозуміє».

Четвер на Подолі видався тривожним. У новому лофті пахло свіжою фарбою та підрамниками. Ми з Марком працювали вже кілька годин: він допомагав мені монтувати важкі конструкції під освітлення, а я вкотре перевіряла послідовність картин.

— Ти надто напружена сьогодні, Ліко, — Марк підійшов до мене ззаду і м’яко поклав руки на плечі. — Видихни. Все вже майже готово. Твоя виставка у цьому просторі виглядає, як серце, що б’ється.

Я повернулася до нього, дивлячись на обручку на своєму пальці. Кожен її блиск нагадував мені про брехню та мій страх. Страх перед правдою.

— Марку, мені треба тобі дещо...

Я не встигла договорити. Важкі двері лофта розчинилися, впускаючи потік холодного повітря і Віктора Громова. Він був у піднесеному настрої, за ним слідували двоє асистентів із теками.

— Анжело! Марку! У мене приголомшливі новини! — Громов широко розвів руками, оглядаючи приміщення. — Наш план змінюється в кращий бік. Я щойно домовився з головним інвестором проекту. Він буде в місті лише ці вихідні. Тож ми не чекаємо два тижні. Відкриття виставки — післязавтра, у суботу.

У мене всередині все обірвалося:

— Післязавтра? Але ми ж планували на кінець наступного тижня... Репетиції, преса...

— Преса вже в курсі, — перебив Громов, і в його очах блиснув той самий сталевий азарт забудовника. — Це буде закритий передпоказ для еліти. Якщо інвестор побачить ці роботи зараз — твій контракт на рекламну кампанію підпишемо прямо на фуршеті. Анжело, це твій шанс і ти не маєш права ним  знехтувати. Не підведи мене.

Коли Громов пішов, у лофті зависла тиша. Я дивилася на білі стіни, які за сорок вісім годин мали стати свідками «тріумфу Анжели». Але я знала: менше ніж за два тижні я маю бути в аеропорту. Якщо виставка відбудеться зараз, це дуже образить Анжелу. Я не маю права відбирати її ж славу. А головне, — я не можу підписувати контракти з Громовим від її імені.

— Ти впораєшся, — тихо сказав Марк, підходячи ближче. Його голос був сповнений віри в мене, від якої хотілося кричати.

Щойно я вкотре набралася сміливості, щоб нарешті розкрити всю правду в його кишені задзвонив телефон. Немов щось потойбічне заважало мені це зробити. Чоловік вирішив ігнорувати дзвінок, але апарат не вщухав. Марк вимушено дістав його, глянув на дисплей і нахмурився.

— Це постачальник, — пробурмотів він, підносячи слухавку до вуха. — Алло? Так... Слухаю. Що? Ні, я ж казав, що буду в понеділок... Так, розумію, це терміново.

Він відвернувся, роздратовано насупивши брови, і почав тихо, але наполегливо сперечатися з кимось на тому кінці. Я стояла, охоплена відчаєм. Момент був втрачений. Спонтанна сміливість, яку я збирала по краплі, розвіялася, залишивши після себе лише холодний страх.

Марк поклав слухавку і знову повернувся до мене. Я бачила в його погляді зосередженість і трохи розгубленості, але явно, він переймався робочими проблемами. Навіть якщо я й спробую щось розповісти, навряд чи він зможе сприймати інформацію.