Глава 18. Марта.

Наступний день зустрів Київ різким, майже колючим вітром, який з оскаженілою силою ганяв торішнє листя та вуличне сміття по розтрісканих тротуарах Подолу. Але в моїй душі, всупереч цій передчасній негоді, нарешті запанувала дивна, майже урочиста тиша — стан, який зазвичай настає у людини, котра прийняла остаточне і незворотне рішення. Вчорашня розмова з Віктором Громовим, його залізна професійна хватка та те огидне, липке відчуття чийогось постійного, важкого погляду за спиною привели мене до єдиного логічного висновку: я більше не маю права просто пасивно відігравати роль Анжели, сподіваючись, що все якось владнається само собою. Я мушу стати її щитом і її мечем.

Якщо я справді хочу, щоб після нашого зворотного обміну вона повернулася не на згарище, а в нормальне, прогнозоване і безпечне життя, я зобов'язана власноруч випалити все те сміття, яке тягнеться за нею брудним шлейфом уже багато років. Колектори, непідйомні борги, сумнівні нічні знайомства та токсичні зв’язки — усе це мало зникнути безслідно до моменту її повернення на рідну землю.

— Марку, я сьогодні буду дуже пізно, будь ласка, не чекай на мене з вечерею, — сказала я, ретельно поправляючи йому комір куртки перед виходом, намагаючись вловити кожну секунду близькості. Мої руки мимоволі затрималися на його широких плечах трохи довше, ніж того вимагала ситуація.

— Мені потрібно детально обговорити з Павлом Аркадійовичем останні технічні деталі майбутньої виставки. Це занадто великий і рідкісний шанс для моєї кар’єри, щоб я дозволила собі бодай найменшу похибку чи недбалість.

— Знаєш, Ліко, я неймовірно пишаюся тобою, — він міцно обійняв мене, притиснувши до себе так сильно, що я на мить заплющила очі, вбираючи його тепло, наче заряджалася цілющою енергією перед вирішальним боєм. — Мені здається, ти нарешті по-справжньому знайшла себе. Твій погляд... він став зовсім іншим. Ясним, глибоким і якимсь дуже чесним.

«Якби ж ти тільки знав, коханий, наскільки ти зараз правий», — гірко і болісно подумала я, проводжаючи його поглядом до дверей, поки звук його кроків не стих у під’їзді. Він кохав жінку, яку я щойно власноруч сконструювала з хаотичних уламків справжньої Анжели та моїх власних, роками пригнічених рис.

Першим ділом я вирішила методично розібратися з усіма фінансовими «хвостами». Анжела ніколи не називала мені точних цифр своїх заборгованостей — мабуть, їй було до смерті соромно за свою безвідповідальність, але я — професійний архітектор, і я вмію читати правду між рядків будь-якого хаосу. У її старому засмальцьованому записнику я знайшла кілька імен, завуальованих під «замовників», але суми, проставлені поруч із ними, не мали нічого спільного з гонорарами за картини. Використовуючи значну частину грошей, які Громов авансом переказав мені за «Геометрію почуттів», я вирішила раз і назавжди закрити найнебезпечніші питання.

Зустріч я призначила в максимально людному місці на Контрактовій площі, прямо біля фонтану «Самсон». Чоловік, який з’явився через десять хвилин, виглядав саме так, як я й малювала у своїй уяві: потерта шкіряна куртка, холодні, наче каламутна вода в калюжі, очі та манери дрібного хижака, який звик, що перед ним лебезять і виправдовуються.

— О, Анжела. Невже нарешті згадала про старі рахунки? Чи, може, знову прийшла слізно просити про чергову відстрочку? — він презирливо примружився, цинічно розглядаючи мою пряму поставу та впевнений, крижаний погляд. Було помітно, як його зачепило те, що я не відводжу очей і не здригаюся від його присутності.

— Тут усе, що я була винна за вашими документами, плюс солідні відсотки за ваше «довге терпіння», — я спокійно, без найменшої тіні тремтіння в руках, поклала важкий конверт на стіл між нами. — Але в мене є одна дуже жорстка і остаточна умова. Від сьогоднішнього дня ім’я «Анжела» для вас і всієї вашої контори більше не існує. Жодних телефонних дзвінків, жодних «випадкових» зустрічей біля мого під’їзду чи студії. Якщо я ще бодай раз побачу когось із ваших людей у радіусі ста метрів від себе — наступна ваша розмова буде особисто з Віктором Громовим. А ви чудово знаєте, що він дуже не любить, коли його ключовим бізнес-партнерам заважають працювати над проектами вартістю в десятки мільйонів.

Згадка про Громова спрацювала миттєво, наче раптовий ляпас. Прізвище цієї людини в Києві мало таку вагу, яку дрібні колектори просто не могли ігнорувати. Чоловік повільно, майже неохоче, забрав конверт, зважуючи його на долоні.

— Ти стала надто сміливою, художнице. Видно, справді знайшла собі дуже міцний дах, — процідив він крізь зуби, підводячись. — Але великі гроші люблять тишу. Ми квити. Більше тебе ніхто не потурбує.

Коли він пішов, розчинившись у натовпі біля метро, я відчула, як невидима бетонна гора, що тиснула на мої груди кілька тижнів, нарешті трохи зсунулася. Це був лише перший крок моєї «генеральної зачистки», але він дав мені п’янке відчуття справжньої влади над власною долею.

Далі за планом була галерея. Павло Аркадійович уже чекав на мене, він нервово потирав руки і постійно переставляв полотна з місця на місце. Зали були залиті м'яким денним світлом, яке вигідно підкреслювало кожну тонку лінію та кожен відтінок. Він уже знав про мою стратегічну домовленість із Громовим — чутки в мистецьких колах Києва розходяться значно швидше за будь-який вірус. Ми разом почали розставляти ті самі «справжні» картини Ліки — її величні замки, старовинні церкви, тінисті, сповнені спокою площі старого міста. Ці роботи дихали зовсім іншою, чистою енергією, ніж те, що вона виставляла раніше.

Я навмисно планувала відкриття виставки саме на той день, коли справжня Анжела мала тріумфально повернутися до Києва. Це мав бути мій грандіозний подарунок їй — повністю очищений від бруду простір, де вона зможе нарешті бути собою і не боятися минулого. Сама ж я планувала повернутися до Лондона лише на кілька днів, щоб остаточно розірвати стосунки з Еріком, виставити на продаж будинок і закрити всі свої професійні зобов’язання. Я вже чітко знала: моє серце залишилося тут. Поруч із Марком. І я щиро сподівалася, що зможу все пояснити Анжелі, коли ми знову обміняємося паспортами та іменами.