Глава 18. Марта. Новий фундамент на Подолі

Понеділок у Києві не був схожий на манірні лондонські ранки. Він пахнув кавою з кіосків, вологим листям і передчуттям великих змін. Я йшла до галереї Павла Аркадійовича, міцно притискаючи до себе сумочку. Сьогодні вирішувалася доля боргів Анжели.

Коли я переступила поріг, галерист зустрів мене не просто посмішкою — він сяяв, як новенький п’ятак.

— Анжело, люба! Заходь, швидше зачиняй двері! — він засуєтився, витягаючи з шухляди конверт. — Громов не просто купив картину. Він переказав таку суму, що я тричі перевіряв нулі в банківській виписці. Не знаю що ти зробила під час вечері, але дуже сподіваюся, що нічого поганого. Я поважаю Марка і не хочу, щоб він почав носити роги.

— Такими словами ви мене ображаєте, — образливо насупила брови.

— В жодному разі. Я пожартував,  — здається, він зрозумів що перейшов рамки дозволеного.

Галерист простягнув мені розрахунок. Я глянула на цифру і на мить забула, як дихати. Звісно, у Лондоні, у великому архітектурному бюро, я оперувала значно більшими сумами, але там вони розчинялися в податках, іпотеці за будинок у Річмонді та безкінечних рахунках за «статус». А тут... для життя Анжели на Подолі це був справжній статок. Цих грошей вистачало, щоб закрити всі її дірки, віддати борги за оренду і ще пів року просто творити, не заглядаючи в порожній холодильник.

— Це... це забагато, Павле Аркадійовичу, — прошепотіла я.

— Це плата за твій новий стиль, дитино! — він сплеснув руками. — Громов сказав, що ця картина «тримає стіну». Ти нарешті виросла.

Я вийшла на вулицю, відчуваючи дивну легкість. Я виконала свою частину угоди. Анжела тепер не просто «божевільна художниця», вона — затребувана мисткиня. Але я розуміла: вона не зможе рости в тій запиленій, холодній майстерні, де з вікон дме, а на стінах грибок. Якщо я хочу врятувати її життя, я маю змінити її простір.

Я дістала телефон і набрала Марка.

— Марку... мені потрібна твоя допомога. Я хочу переїхати. Мені потрібна нормальна квартира, де буде світла кімната під студію. Ти знаєш Поділ краще за будь-кого. Допоможеш знайти щось гідне? 

Марк мовчав кілька секунд, а потім глухо відповів:

— Заїду за тобою за двадцять хвилин.

Коли ми нарешті зустрілися біля будинку, Марк виглядав незвично зосередженим. Він не розпитував про Громова, не жартував. Він запропонував подивитися один варіант. Здивована його швидкістю я погодилася їхати, куди б він не повіз. Всю дорогу ми мовчали, але це була не та напружена тиша, що раніше. Це було очікування.

Ми зупинилися біля охайного нового будинку на Воздвиженці — кольорові фасади, чисті під’їзди, великі вікна.

— Ого, Марку, я думала про щось скромніше... — почала я, але він перебив мене, відчиняючи двері під’їзду. — Просто подивися.

Ми піднялися на четвертий поверх. Коли Марк відімкнув двері і впустив мене всередину, я заціпеніла. Це була простора, наповнена світлом квартира. Високі стелі, мінімум меблів, але все — з натурального дерева і каменю. А в глибині — величезна кімната з панорамним вікном на північ, ідеальна для малювання, бо світло тут було рівним і м’яким протягом усього дня.

Там вже стояв новий мольберт. І кілька порожніх полотен.

— Марку... що це за місце? — я обернулася до нього, відчуваючи, як серце починає калатати швидше.

Він стояв у дверях, нервово крутячи ключі в руках.

— Я купив цю квартиру рік тому, Ліко. Потроху робив тут ремонт. Кожен цвях, кожну дошку вибирав сам. Я... я планував, що ми переїдемо сюди разом. Що в тебе нарешті буде справжня майстерня, а не той підвал, де пахне сирістю. Я хотів запропонувати тобі це на твій день народження, але тоді ми знову посварилися, ти кинула в мене тарілкою і сказала, що я «обмежую твою свободу» своїм побутом.

Я дивилася на нього і бачила чоловіка, який будував для жінки цілий світ, поки вона просто витирала об нього ноги. Моя лондонська раціональність підказувала, що це — найкращий варіант для нової Анжели. Але Марта всередині мене відчула неймовірну ніжність до цього велетня з добрими очима.

— Марку... — я підійшла до нього і обережно торкнулася його руки. — Це найкраще місце, яке я коли-небудь бачила. Тут так багато світла.

— Ти серйозно? — він подивився на мене з надією, в яку боявся вірити. — Ти не скажеш, що це «золота клітка м’ясника»?

— Ні. Це чудова квартира, — я посміхнулася. — І я з радістю сюди переїду. Якщо ти все ще цього хочеш, — я набралася сміливості прийняти таке рішення замість Анжели. Тоді я не думала про її реакцію, повністю керувалася власними почуттями і перемістилася в реальність Ліки, як в свою власну.

Маркіян раптом підхопив мене на руки і закружляв по порожній вітальні. Він сміявся, як дитина, і я сміялася разом із ним. У цей момент я зрозуміла: Анжела отримає не лише нову квартиру, вона отримає шанс на справжнє щастя. А я... я вперше в житті відчула, що будую не просто будівлю, а чиюсь долю. І мені стало прикро, що це не стосується мене.

— Завтра перевеземо речі, — сказав він, обережно опускаючи мене на підлогу. Його обличчя було зовсім близько. — Обіцяю, тут ти малюватимеш тільки шедеври.

Я кивнула, дивлячись у його щасливі очі. В кишені завібрував телефон — повідомлення від Громова про п’ятничну нараду. Але зараз це здавалося чимось далеким. Тут, у цій світлій кімнаті на Воздвиженці, я вперше відчула себе вдома. Навіть якщо ця квартира належав не мені.