Глава 17. Ліка. Колір недільного ранку

Ранок у Річмонді почався не з шуму трамваїв, як на Подолі, а з ледь чутного щебету птахів у саду та сонячного зайчика, що вперто стрибав по моєму обличчю. Я потягнулася, відчуваючи кожним м'язом незвичну м'якість дорогої білизни Марти. Вчорашній вечір здавався сном: і прогулянка на березі, і розмова з лордом, і те дивне відчуття, що цей будинок нарешті перестав бути склепом.

Я саме збиралася ввімкнути кавомашину, коли в двері наполегливо подзвонили. На порозі стояв кур’єр у фірмовій кепці, тримаючи в руках величезний, просто неймовірний оберемок садових троянд. Вони не були ідеальними, як ті пластмасові букети з картинок журналів. Вони були живими: з краплями роси, різними за розміром, пастельно-рожеві, персикові, глибоко-червоні. Справжній вибух кольору.

— Міс Коваль? Це вам, — хлопець простягнув мені квіти, які ледь вміщалися в моїх обіймах.

Подякувавши, занесла їх у вітальню. Аромат миттєво заповнив увесь перший поверх. Серед пелюсток я знайшла невелику картку з цупкого паперу. На ній від руки, розмашистим і впевненим почерком, було написано лише три слова:

«Залишайся кольоровою завжди»

Жодного підпису. Але мені не треба було бути детективом, щоб зрозуміти, хто це надіслав. Лорд Брентфорд. Людина, яка вчора побачила за фасадом «правильної Марти» живу, яскраву жінку.

Я поставила букет у величезну вазу, котра здається ніколи не бачила квітів,  посеред вітальні. Тепер, разом із моїми вчорашніми змінами та цим букетом, кімната виглядала так, ніби тут щойно закінчилася вечірка художників. І мені це подобалося.

— Ну що ж, Брентфорде, ви вмієте дивувати, — прошепотіла я, торкаючись пелюстки.

Але неділя — це не лише квіти. Це час для аналізу. Я знову сіла за стіл Марти, але цього разу мене цікавили не креслення. Я згадала вчорашні слова Еріка про «репутацію» та «контроль». Він поводився як людина, яка має владу. Але звідки вона?

Я відкрила блокнот Марти на останніх сторінках. Там, дрібним шрифтом, були записані якісь комбінації цифр. Я спробувала ввести одну з них у спільний банківський кабінет, який вони ділили з Еріком. Мимоволі підгледіла пароль у її записах ще вчора, коли вивчала кошториси.

Екран засвітився. Те, що я побачила, змусило мене забути про каву. Як же я зраділа, що моя економічна освіта таки пригодилася і я змогла детально вивчити те, що творилося на цьому рахунку.

Ерік не просто «керував зв’язками». Він систематично переказував кошти з рахунків бюро на якісь офшорні рахунки, маркуючи їх, як «додаткові витрати на дизайн». Він обкрадав фірму, прикриваючись іменем Марти. Якщо проект Брентфорда провалиться або якщо почнеться аудит — Марта стане першою підозрюваною. Її підписи стояли під кожним документом.

— Ах ти ж пацюк у дорогому костюмі... — мої нігті вп'ялися в стільницю.

Він не просто хотів її контролювати. Він тримав її на гачку фінансової катастрофи. Ось чому він так боявся її «нової енергії». Ось чому він вимагав, щоб вона була тихою і слухняною «скляною коробкою».

Я відчула, як у мені закипає лють Анжели. Тієї самої, яка одного разу розбила вікно в офісі жеку, бо вони відмовлялися лагодити дах старенькій сусідці.

Я дістала телефон. Мені хотілося подзвонити йому і висловити все. Але ні. Марта б так не вчинила. Марта б зібрала докази.

Я почала копіювати виписки. Сторінка за сторінкою. Цифра за цифрою. Ерік думав, що Марта занадто захоплена атріумами, щоб помітити зникнення кількох десятків тисяч фунтів щомісяця. Він не знав, що зараз у цьому кріслі сидить жінка, яка виросла на Подолі і знає ціну кожній копійці.

До обіду в мене була ціла тека компромату. Але як красиво поставити його на коліна я ще не розуміла.

— Ну що ж, Еріку, — я подивилася на троянди Брентфорда, а потім на екран ноутбука. — Ти хотів грати в ігри? Подивимося, як тобі сподобається мій наступний хід.