Глава 16. Марта.

Ранок п’ятниці увірвався в моє життя з гарячковим поспіхом та гірким, липким присмаком провини, який неможливо було запити навіть найміцнішою кавою. Марк поцілував мене в макушку ще до того, як перші промені сонця остаточно розігнали туман над Дніпром і позолотили дахи київських будинків.

— Ліко, пробач, сонце, я ніяк не зможу сьогодні відвезти тебе до Громова на цю доленосну нараду, — він швидко, майже автоматично, застібав ґудзики своєї робочої сорочки, уникаючи мого погляду. — Надійшло абсолютно термінове замовлення, величезна поставка екзотичних продуктів для нового ресторану на Печерську, і вони платять дійсно хороші гроші за швидкість. Нам вони зараз потрібні як ніколи... на наше весілля, на сукню, на все те, що ми так довго планували. Ти ж не ображаєшся на мене за це?

— Звісно, ні, Марку. Робота — це зараз пріоритет, — я змусила себе посміхнутися, намагаючись, щоб мій голос не здригнувся від фальші.

Кожна його згадка про наше майбутнє весілля колола мене прямо під серце, як гостра циганська голка. Він працює до сьомого поту, не жаліючи себе, заради щасливого майбутнього з жінкою, якої насправді вже немає поруч із ним. Але часу на моральні тортури в мене майже не залишалося. Я гарячково викликала таксі й почала збиратися, перериваючи весь гардероб Ліки в надії знайти бодай щось менш відверте та провокаційне, ніж її звичні наряди.

— Нагадай мені, Ліко, коли ти повернешся, щоб я серйозно пояснила тобі, як потрібно формувати свій професійний гардероб, — з іронією прошепотіла я до однієї з її картин, що стояла на підлозі.

Я обережно прихопила з собою завершену «Геометрію почуттів» для Громова та ті самі важкі тубуси з прихованими архітектурними картинами Ліки, які планувала таємно відвезти в галерею одразу після завершення наради.

Офіс Віктора Громова велично височів в одному з найдорожчих елітних бізнес-центрів столиці, де холодне скло та сірий бетон буквально кричали кожному перехожому про абсолютну владу, величезні гроші та статус. Коли я, намагаючись вгамувати серцебиття, зайшла до його розкішного кабінету, Віктор уже чекав, розклавши на масивному дубовому столі детальні плани нової житлової забудови на набережній.

— Анжело, заходь, не гай часу! — він привітав мене владним кивком, не піднімаючи голови від паперів. — Знаєш, після нашої вчорашньої вечері я пів ночі не міг заснути, все прокручував твої слова. Твої зауваження щодо ергономіки просторів та необхідності «повітря» в фасадах... Це було саме те критичне бачення, якого так не вистачало моїм штатним архітекторам. Давай подивимося на ці креслення ще раз, свіжим поглядом.

Ми на три години повністю занурилися в напружену роботу. Я нарешті відчула себе у своїй рідній стихії. Це був мій світ — розраховувати складні кути нахилу покрівлі, пропонувати панорамне скління, яке б не порушувало теплообмін, та логічно пояснювати замовнику, як зміна ландшафтного дизайну суттєво вплине на кінцеву ціну за квадратний метр. Громов слухав мене з неприхованим, майже дитячим захопленням. Його численні «консультанти» позаду лише ледь встигали нотувати кожне моє зауваження.

— Ти просто неймовірна сьогодні, — тихо промовив він, коли ми нарешті закінчили з основним блоком документації. — Твій підхід... він якийсь фундаментальний, європейський, дуже чіткий і структурований. Я, чесно кажучи, зовсім не впізнаю ту Анжелу, яка раніше тільки й знала, що в істериці кидати яскраву фарбу в полотно і говорити про «енергетику хаосу».

Я на мить смертельно напружилася, відчуваючи, як маска сповзає з обличчя, але врятував чистий випадок. Громов різко підвівся, щоб налити собі води з графина, і ненавмисно зачепив ліктем мою велику сумку, яка незграбно стояла на самому краї столу. Тубуси миттєво вислизнули й з гуркотом розкотилися по дорогій паркетній підлозі. Один із них, погано закритий, розкрився, і полотно з неймовірно детальним видом на старовинну церкву в променях вечірнього сонця випало прямо йому під ноги.

— Ой, вибач, я такий незграбний... — він нахилився, щоб підняти картину, і раптом застиг у неприродній позі.

У величезному кабінеті запала важка, мертва тиша. Віктор повільно, наче боявся пошкодити щось крихке, підняв полотно перед собою, розглядаючи кожну філігранну деталь, кожну тонку лінію церковної цегли в золотих променях.

— Це... це що таке, Анжело? — запитав він ледь чутним шепотом, не відриваючи погляду від живопису.

— Це... мої старі, невдалі начерки. Просто колись пробувала інший, класичний стиль, — почала я вигадувати на ходу, відчуваючи, як долоні стають вологими від страху.

— «Пробувала»? — Громов нарешті відірвав очі від полотна і подивився на мене. У його погляді не було звичного скепсису чи іронії, там було щось дуже схоже на релігійне благоговіння. — Анжело, це ж справжній шедевр. Тут немає твоєї звичної нервової істерики чи бажання епатувати. Тут є справжнє життя. Чиста, академічна краса. Чому ти, в біса, ховаєш це від усього світу і, головне, від мене?

Він почав гарячково розгортати інші полотна з тубусів — старовинний замок у тумані, затишна міська площа... Усі присутні в кабінеті люди замовкли, наче за помахом чарівної палички розглядаючи ці неочікувані роботи. Я раптом зрозуміла: те, що я вважала «просто малюнками для душі» Ліки, вразило цю жорстку, цинічну людину значно сильніше, ніж усі мої професійні розрахунки та європейські стандарти.

— Забудь про цю твою «Геометрію почуттів», — Громов різко повернувся до мене, його очі буквально горіли азартом мисливця. — Я хочу, щоб саме ці картини стали центральною частиною всієї рекламної кампанії мого нового об’єкта. Назвемо це: «Мистецтво, що будує нове місто». Ти навіть не уявляєш, які це шалені гроші, Ліко. Це не просто якась локальна виставка, це твій миттєвий вхід у вищу лігу світового артринку.

Я стояла німа, наче вкопана. Я лише хотіла врятувати подругу від боргів, а натомість власноруч відкрила двері, які можуть або вивести її на недосяжну вершину, або назавжди і безповоротно заплутати нашу брехню. Громов уже не бачив у мені просто художницю — він бачив унікальну золоту жилу. А я бачила, як мій план «просто допомогти» на очах перетворюється на щось абсолютно неконтрольоване та небезпечне.