Глава 16. Марта. Лист у невідомість та недільний ранок.

Коли я повернулася додому, було вже пізно. Я марно сподівалася побачити Марка біля під’їзду, вулиця була порожньою. Тільки зів’ялий букет польових квітів лежав на лавці — він так і не наважився його забрати. Я підняла квіти і притиснула їх до грудей.

— Марку, якби ти тільки знав, як сильно я хочу тобі все розповісти, — прошепотіла я.

Я зайшла в квартиру, де все ще пахло фарбою і вчорашньою вечерею, яку приносив Марк. Чек від Павла Аркадійовича лежав на столі, але він більше не приносив радості. Я зрозуміла: гроші та успіх — це чудово, але без людини, яка вірить у тебе навіть тоді, коли ти «божевільна», вони нічого не варті.

Я сіла за стіл і дістала чистий аркуш паперу. Я не знала, коли ми з Анжелою повернемося назад, але я знала одне: я маю написати Марку листа. Не як Анжела, а як та жінка, якою я стала завдяки йому. Рука звикла креслити ідеальні лінії, але зараз пальці тремтіли.

«Марку... Я знаю, що ти бачив мене сьогодні в тій машині. Я знаю, що ти думаєш. Але те, що ти бачиш — це лише декорація. Я загубилася в лабіринті власних рішень, і ти — єдина людина, яка дивиться не на мою "геометрію", а на мене саму. Вибач, що я не змогла вийти з того авто. Вибач за квіти...»

Я перечитала написане і зім'яла папір. Не можна. Якщо я напишу правду, він вирішить, що Анжела остаточно з'їхала з глузду. Якщо напишу брехню — зраджу саму себе. Я просто залишила аркуш в смітнику, перед цим поставивши в центрі напису маленьку крапку вугіллям. Таку собі “Точку відліку”.

Зранку в неділю я прокинулася з дивним відчуттям: мені потрібно знайти Марка. Не через борги чи справи, а тому що без його голосу цей Поділ здавався порожнім декоративним майданчиком.

Я знала від Павла Аркадійовича, що неділями Марк не займається поставками м'яса для ресторанів. У нього була інша «традиція», про яку Анжела зазвичай згадувала з глузуванням: «Мій м'ясник кожної неділі їздить годувати світ безкоштовно».

Я знайшла це місце “за запахом”. Невеликий дворик біля однієї зі старих церков на Нижньому Валу. Там стояли довгі столи, а за ними — черга людей, яким життя дало болючий підзатильник.

І там був він. Маркіян був у простому фартуху поверх светра, з закачаними рукавами. Він стояв біля величезного казана, розливаючи густий, паруючий суп. Він не просто давав їжу — він жартував із кожною бабусею, притримував тарілки дітям і посміхався так, ніби це він отримував найбільший дарунок у світі.

Я зупинилася біля воріт. Моє лондонське виховання, де благодійність — це чек на аукціоні в блискітках, зараз розсипалося на порох. Тут благодійність пахла кропом, парою та справжнім людським теплом.

Марк підняв очі й побачив мене. Його рука з ополоником на мить завмерла. Він не очікував побачити «Анжелу» тут, у царстві безкоштовного супу та щирості.

— Прийшла перевірити, чи не витратив я забагато на дрова? — голос його був сухим, але в очах не було вчорашньої люті. Тільки втома.

— Прийшла допомогти, — відповіла я, підходячи ближче та беручи до рук одноразовий фартух.

Він пильно подивився на мої частично чисті руки, на кашемірове пальто (одна з небагатьох пристойних речей Анжели).

— Тут брудно, Ліко. І пахне не французькими парфумами. Твій Віктор Громов навряд чи схвалить таку компанію.

“Звичайно! Він не міг не дізнатися про мою вчорашню подорож!”

— Віктор Громов — мій замовник, Марку. І більше ніхто. — Я зняла пальто перед тим як вдягнути фартух, залишившись у простому светрі, і підійшла до столу з хлібом. — Дай мені ніж. Я буду різати хліб.

Марк мовчав хвилину, а потім все ж таки простягнув мені ніж. Наступні три години ми працювали пліч-о-пліч. Я різала хліб, розкладала порції, подавала ложки. Мої пальці, які раніше тримали лише дорогі ручки та срібні прибори, тепер були в крихтах і пахли свіжою випічкою.

Коли черга закінчилася, і ми сіли на лавку в кутку двору, сонце почало пригрівати по-справжньому.

— Ти сьогодні знову не ти, — тихо сказав Марк, витираючи обличчя рушником. — Вчора — фатальна жінка в джипі, сьогодні — сестра милосердя. Яка з них справжня?

Я повернулася до нього.

— Та, що сидить поруч із тобою зараз. Марку... я не можу пояснити все, що відбувається. Але те, що я роблю в галереї, і те, як я розмовляю з Громовим — це лише для того, щоб у нас... у мене... був шанс почати все з чистого аркуша. Без боргів і без брехні.

Марк зітхнув і несподівано накрив мою долоню своєю величезною, гарячою рукою.

— Знаєш, Ліко... Анжело... Мені байдуже на твою геометрію. І на твій успіх. Я просто хочу знати, що коли я прийду ввечері, ти не виллєш на мене склянку води лише тому, що в тебе «настрій не той».

Я відчула, як серце стиснулося від болю за справжню Анжелу. Вона мала поруч таку людину і намагалася її зламати.

— Я більше не буду лити воду, Марку. Обіцяю.

— Побачимо, — він посміхнувся, і цього разу в його усмішці не було страху. — Хочеш, підвезу додому? У моєму фургоні пахне корицею і трохи бензином, але це краще, ніж броньований джип.

— Це набагато краще, — відповіла я.