Глава 14. Марта. Гра на високих ставках

Ресторан «B-Hush» на даху готелю зустрів нас панорамою нічного Києва, що розкинувся під ногами, як розсипане дорогоцінне каміння. Віктор Громов замовив столик у самому кутку, де нас не могли почути. Вечеря була вишуканою, але я ледь торкалася страв. Усередині мене все ще стояв образ Марка з тим букетом польових квітів.

Громов пильно спостерігав за мною через вінця келиха з віскі. Його хижий, зголоднілий погляд котрий роздягав мене та змушував жалкувати за цю зустріч.

— Знаєте, Анжело, ви сьогодні нагадуєте мені затишшя перед бурею, — промовив він, злегка примружившись. — У галереї ви були як вогонь, а зараз... ви наче вибудовуєте навколо себе стіну.

Я випрямила спину. Це був мій момент. Я просто не мала показати йому свій страх, а навпаки... Розуміння того, що я Анжела додавало впевненості та сил.

— Вікторе, давайте одразу розставимо крапки над «і». Я прийшла сюди, тому що поважаю вас, як колекціонера. Але якщо ви розраховували, що вечеря — це аванс за щось більше, ніж розмова про мистецтво, то ви помилилися адресою. У мене є людина, яку я кохаю, —  голос здригнувся при згадці про Марка, а в грудях розтеклося тепло. —  І в мене є наречений. Моє особисте життя не продається разом із полотнами.

Громов на секунду застиг. Його погляд став ще холоднішим, і я вже приготувалася до того, що він зараз покличе офіціанта і виставить мене геть. Але раптом він відкинувся на спинку крісла і... щиро посміхнувся.

— Прямолінійно. Сміливо. І дуже нетипово для арт-тусовки, — він кивнув, ніби позначаючи мою перемогу. — Чесно кажучи, я вже втомився від дівчат, які готові на все заради контракту. Ваша вірність... вона викликає повагу, —  чоловік простягнув мені руку для рукостискання. —  Добре, Анжело. Забудьте про «вечерю з продовженням». Нехай це буде ділова зустріч двох професіоналів.

Я відчула, як напруга в плечах трохи спала. Вклала свою тремтячу руку в його і ледь чутно видихнула накопичене повітря.

— В такому разі, Вікторе, давайте поговоримо про професійне. Я вивчила ваші нові проекти забудови на лівому березі.

Громов підняв брову.

— І що ви про них думаєте? Невже художниця щось в цьому тямить?

— Я думаю, що це злочин проти міста, — спокійно сказала я, не звертаючи уваги на його останні слова. — Ви будуєте величезні бетонні вулики без жодної думки про людей, які там житимуть. Ніякої інфраструктури, ніякого простору для дихання. Тільки квадратні метри. Ви ж купуєте картини, бо шукаєте в них сенс? То чому ви будуєте будинки, в яких сенсу немає?

Громов аж подався вперед. Моя критика зачепила його за живе. Не розумію нащо почала архітекторську тему, але поставила собі за ціль зв’язати міцні професійні стосунки з цим меценатом. Після слів галериста, про вплив цього чоловіка, я вивчила всю відому інформацію зі статей в інтернеті. Зрозумівши, що він дійсно може стати гарним спонсором Анжели вирішила йти на пролом і не важливо якими шляхами.

— Це бізнес, Анжело! Ринок вимагає дешевого житла.

— Ринок вимагає якості, яку ви боїтеся йому запропонувати, бо це зменшить вашу маржу на кілька відсотків, — я почала говорити так, ніби захищала проект у Лондоні. — Додайте туди атріуми, зробіть відкриті тераси, продумайте рух світла — і ви продасте ці квартири втричі дорожче. Ви станете не просто забудовником, а творцем нового Києва. Але для цього треба мати сміливість, як у художника.

Громов довго мовчав, дивлячись на вогні міста. Я бачила, як він аналізує мої слова. Він не звик, щоб художниця розбиралася в «маржі» та інфраструктурі.

— Ви дивна жінка, — після десяти хвилин роздумів нарешті сказав він. — У вас поєднується хаос творця і логіка архітектора. Знаєте що? Мені подобається ваш підхід. Мені потрібен хтось, хто зможе дати по мізках моїм проектувальникам. Давайте так: ви малюєте для мене ще три роботи в стилі «Геометрії», а я... я запрошу вас на нашу наступну нараду, як консультанта. Свіжий погляд мені не завадить.

Я ледь не видихнула з полегшенням. Це було більше, ніж я очікувала. Я не просто врятувала Анжелу від боргів — я почала будувати фундамент для чогось справжнього, тут, у Києві.