Глава 13. Ліка.

Дорога до місця моєї нової роботи нагадувала кадри з дорогої історичної драми про стару Англію. За вікном лімузина пропливали ідеально зелені пагорби, розкреслені низькими кам'яними огорожами, що стояли тут століттями. Після нескінченної лондонської метушні, де кожен звук здавався агресивним, цей спокій приголомшував. Він був настільки густим і нереальним, що я мимоволі притислася лобом до холодного скла, намагаючись зрозуміти — чи справжнє все це?

Але щойно важкий автомобіль м'яко зупинився перед масивними кованими воротами абатства, повітря в легенях раптом забракло. Я очікувала побачити що завгодно: риштування, купи щебеню, робітників у касках... будівельний майданчик, на якому я почувалася б як риба у воді. Але переді мною постав Дім. Живий, величний і неймовірно затишний у своєму мовчазному спокої. Стародавнє каміння, здавалося, випромінювало накопичене за віки тепло.

— Ласкаво просимо, Марто, — голос Брентфорда вирвав мене із заціпеніння.

Він випередив водія, який уже збирався вийти, і сам відчинив мені двері. У цьому жесті не було хизування — він був настільки природним і водночас повним такої делікатної уваги, що я на мить завагалася, перш ніж подати йому руку.

— Лорде, я... я думала, ми їдемо на об'єкт, — я нарешті вийшла з машини, окинувши поглядом високі стіни, майже повністю вкриті густим темним плющем. — Але це не схоже на будівництво. Це ваш дім?

— Тут тихіше, ніж у місті, Марто. Тут ми зможемо спокійно працювати над концепцією, не відволікаючись на дрібниці, — він ледь помітно, але дуже щиро усміхнувся, підхоплюючи мою валізу так легко, ніби вона нічого не важила. — Моє бажання просте і водночас зухвале: я хочу перетворити це абатство на щось сучасне, наповнене світлом та фарбами. Але головна умова — не втратити жодного каменю його історії. Я бачив ваші роботи, Марто. Тільки ви з вашим новим баченням, яке не боїться контрастів, зможете знайти цей крихкий баланс.

Коли ми переступили поріг, відчуття професійної дистанції почало танути. Я відчула себе не архітектором, запрошеним на консультацію, а гостею, яку тут чекали все життя. Високі стелі, запах старого дерева та свіжих квітів, приглушені кроки слуг... Мені виділили розкішну кімнату в східному крилі. Кожен, кого я зустрічала в коридорах, поводився зі мною з такою шаною, що мені, Анжелі, яка звикла вигризати повагу зубами, стало ніяково. Це не було схоже на приїзд працівниці. Це виглядало так, ніби він привів у цей дім майбутню господиню. Від цієї думки ставало водночас і солодко, і страшно.

Обід пройшов у малій їдальні за обговоренням проекту. Брентфорд виявився ідеальним співрозмовником. Він не просто слухав — він чув кожне моє слово про відкриті тераси, скляні вставки, що мали б пропускати ранкове сонце, та мінімалістичні меблі в історичному інтер'єрі. Він кивав, робив нотатки у срібному блокноті, але я відчувала на собі його погляд. Він не просто вивчав мої ідеї. Він вивчав мене. Те, як я тримаю виделку, як закушую губу, коли задумуюся, як спалахують мої очі, коли я говорю про улюблені матеріали.

День пролетів як одна мить. Від роботи кипіла голова, а в очах почало пливти від нескінченних креслень та обговорень. Коли лорд люб’язно запропонував вечірню екскурсію будинком, я зрозуміла, що мої сили вичерпані. Швидко повечерявши, я вибачилася і пішла до своєї кімнати. Єдиним бажанням було розчинитися в м'яких простирадлах і заснути.

Проте сон не йшов. Вже через годину мене почала мучити спрага — наслідок нервового перенапруження. Накинувши халат, я вирішила спуститися вниз по склянку води. У будинку панувала тиша, порушувана лише потріскуванням засинаючих камінів. Проходячи повз напіввідчинені двері кабінету господаря, я мимоволі зупинилася. Зсередини долинав знайомий голос. Брентфорд говорив по телефону.

— Так, ми вже в абатстві, — його голос став тихішим, і в ньому з'явилася така пристрасть, така вібруюча енергія, якої я ніколи не чула в офісній обстановці. — Ти не уявляєш, як вона змінилася, Майкле. Ця нова Марта... вона мене просто підкорила. Раніше вона була холодною та розважливою, а зараз у ній з’явився такий вогонь, така несподівана глибина... Ні, я не відступлю. Я буду битися за її увагу, чого б це мені не коштувало. Вона — саме те, чого мені так довго не вистачало в цьому домі.

Я завмерла, притулившись до холодної стіни в темному коридорі. Кров прилила до обличчя так стрімко, що у вухах задзвеніло. Усередині мене все перевернулося в хаотичному танці тривоги та захоплення. Моя внутрішня Анжела, вихована на жорсткому Подолі, точно знала, як відшити нахабного кавалера чи залякати кредитора. Але що робити тут? Як бути з лордом, який обсипає тебе увагою, дарує проекти твоєї мрії й обіцяє захистити від усього світу?

Я майже бігом повернулася до своєї кімнати і безсило сіла на ліжко.

«Що ти робиш, Анжело?» — запитала я себе, вдивляючись у темряву, де лише обриси важких меблів нагадували про реальність. — «Це гра Марти чи твоя власна? Ти ж знаєш, що станеться, коли маски впадуть».

З одного боку — це була небезпечна, майже заборонена близькість. З іншого — я вперше в житті відчула, що мене цінують не за зовнішність, не за пробивний характер чи темперамент, а за те, що я бачу світ інакше. За мій талант, за моє бачення. Може, варто втекти з цього золотого Котсволдса завтра ж вранці, поки серце не прикипіло остаточно? Чи дозволити собі хоч трохи цієї розкоші — бути бажаною не як трофей, а як особистість?

Я підійшла до вікна. Далеко внизу, в долині, вогні Котсволдса мерехтіли, нагадуючи розсипані зорі. Цієї ночі я зрозуміла одне: завтрашня робота над абатством буде вже не просто про архітектуру каміння та скла. Це буде будівництво нових стосунків, де я — головний архітектор власної долі. Але на чиєму полі я граю і за чиїми правилами?

Ранок у Котсволдсі почався дивовижно. Замість звичного міського гуркоту мене розбудив ледь чутний, делікатний стук у двері. Коли я, накинувши халат, відчинила їх, на порозі нікого не було. Лише срібна таця на низькому столику біля входу. На ній диміла чашка ідеального англійського чаю, аромат якого миттєво заповнив кімнату, а поруч лежав невеликий, але вишуканий букет польових квітів. Вони виглядали так, ніби їх щойно зірвали в саду абатства — на пелюстках ще тремтіли краплі холодної ранкової роси.