Глава 13. Ліка. Архітектура душі в білих стінах

Ранок видався не таким вже і веселим. Стіни тиснули, вся ця блідість зводила з розуму. Будинок здавався мертвим. Я стояла посеред вітальні, де кожен диван стояв під ідеальним кутом до каміна, і відчувала, як у мене починається напад клаустрофобії в цьому безмежному просторі.

— Вибач, Марто, але ми тут трохи насмітимо, — прошепотіла я, з особою пристрастю потираючи руки.

Першим ділом я пішла на кухню. Я дістала з холодильника фрукти, які там лежали лише для краси, і просто розсипала їх у велику керамічну миску, дозволивши парі яблук викотитися на стіл. Потім я витягла з вази манірні білі лілії і замінила їх оберемком яскравих польових квітів, які купила дорогою додому ще вчора. Вони виглядали в цьому інтер'єрі, як панки на королівському прийомі, але будинок раптом... видихнув. Наче б то такі дрібниці, але зовсім по іншому виглядає інтер’єр.

Я розкидала подушки на дивані, принесла з кабінету купу книг і залишила їх розгорнутими на підлозі. Тепер це не був музей. Тепер тут жила людина, яка могла дозволити собі забути чашку кави на підвіконні.

Але справжня робота чекала на мене в кабінеті.

Я сіла за масивний стіл Марти. Перед моїми очима лежав її робочий блокнот — товста книга в шкіряній палітурці, заповнена дрібним, ідеальним почерком. Це була «біблія» її професійного життя.

Я відкрила першу сторінку і завмерла. Це були не просто цифри чи розрахунки. Це були думки жінки, яка бачила світ через призму структур. «Світло не просто освітлює кімнату, воно її створює. Якщо вікно розташоване неправильно, людина всередині завжди почуватиметься в’язнем», — писала Марта.

Я читала сторінку за сторінкою. Вечір перетік у ніч, а я все занурювалася в її світ. Я вивчала її зауваження до проекту Брентфорда. Вона планувала кожен міліметр атріуму не заради краси, а заради того, щоб звук води заспокоював пульс працівників. Вона розраховувала кут падіння сонячних променів так, щоб вони не засліплювали, а обіймали.

— Боже, Марто... ти не просто архітектор! Ти будуєш притулки для розбитих сердець, — прошепотіла я, відчуваючи, як по щоці повзе сльоза провини.

Я зрозуміла, чому вона дозволяла Еріку керувати її життям. Вона була настільки зосереджена на створенні гармонії для інших, що зовсім забула збудувати стіни для власного захисту. Вона була професіоналом до мозку кісток, але абсолютною дитиною в питаннях емоційного виживання.

Я дістала олівці. Вперше я не хотіла малювати бурхливі сплески світла в емоціях кольору. Я хотіла зрозуміти її креслення. Я почала перемальовувати один із її ескізів, намагаючись повторити кожну лінію. Моя рука, звикла до хаотичних мазків, спочатку опиралася, але потім... я відчула цей ритм. Це була математична музика.

Я вивчила все: від характеристик загартованого скла до систем рециркуляції повітря. Я знала, що завтра в офісі Хамфріс спробує мене підловити на технічних деталях, думаючи, що мій вчорашній «перформанс» був випадковістю. Але він не знав одного: Анжела з Подолу вміє не тільки бити келихи, а й вчитися за ніч так, ніби від цього залежить її життя.

О четвертій ранку я нарешті закрила блокнот. Я знала проект Брентфорда краще, ніж власну біографію. Ще й внесла в нього корективи, котрі Марта не наважувалася показати.

Я підійшла до вікна. Над Темзою піднімався туман. Будинок у Річмонді більше не здавався мені чужим. Я «оживила» його речами, але Марта оживила мій розум своєю логікою.

— Ну що, лондонські сноби, — посміхнулася я своєму втомленому відображенню. — З понеділка ви побачите не просто «нову Марту». Ви побачите архітектора, у якого є і мізки Марти, і зуби Анжели.

Я лягла спати прямо на килимі в кабінеті, підклавши під голову одну з книг. Мені снилися креслення, що перетворювалися на квіти, і атріум, де замість води текла синя фарба.

Я була готова. Більше ніяких запізнень. Більше жодного запаху перегару. Тепер гра ставала серйозною. Я мала не просто зберегти її роботу — я мала підняти її на таку висоту, куди Ерік навіть не зміг би підняти голову.