Глава 11. Ліка.

Понеділок у Лондоні почався не з аромату свіжої кави, а з м’якого, впевненого і майже загрозливого шурхоту шин важкого лімузина по вологому гравію мого під’їзду в Річмонді. Повітря було густим, прохолодним і наскрізь просякнутим сірим туманом, що здіймався над Темзою; воно обіцяло або грандіозну стратегічну перемогу, або остаточний, нищівний крах усього, що я встигла побудувати. Вже о дев'ятій ранку я сиділа, майже потопаючи, у глибокому шкіряному кріслі закритого джентльменського клубу в Мейфері — у тому самому місці, де десятиліттями пошепки вершилися долі імперій, а стіни, оббиті темним, мореним дубом, здавалося, навічно ввібрали в себе секрети британської аристократії та запах дорогого тютюну.

Лорд Брентфорд виглядав бездоганно, як і завжди: темно-сірий костюм індивідуального пошиття з Севіл-Роу, ідеально накрохмалена біла сорочка і погляд, який за своєю гостротою міг би без зусиль розрізати граніт. Але коли він відкрив важку шкіряну папку з тими фінансовими документами, які я йому надала, його обличчя вмить перетворилося на абсолютно непроникну маску. Він повільно, навмисно затягуючи час, перегортав сторінки, і тиша в кабінеті ставала дедалі важчою, майже фізично відчутною, наче повітря викачували насосом. Я чула лише мірне, безжальне цокання старовинного годинника на каміні та власне серце, що калатало десь у горлі, заважаючи зробити нормальний ковток.

Нарешті він повільно підняв очі. У них не було й тіні очікуваного тріумфу — лише холодна, нещадна аналітика професійного гравця, який бачить шахову дошку на десять ходів уперед. — Марто, ви — надзвичайно смілива жінка, що зважилися принести це саме мені. Але чи ви помітили в цьому стосі паперів головне, те, що лежить на самій поверхні? — він розгорнув один із найсвіжіших фінансових звітів і різко постукував вказівним пальцем по нижньому краю сторінки. — Ось тут. І ось тут. Всюди стоять ваші підписи, зроблені вашою власною рукою. Ерік не просто банально крав кошти компанії. Він геніально і підло зробив так, щоб за всіма офіційними паперами саме ви, Марто Коваль, були юридично відповідальною за кожну сумнівну транзакцію. Якщо ми зараз просто підемо в поліцію або піднімемо галас у бюро, першою, на кого вдягнуть металеві кайданки прямо в офісі, будете саме ви.

Крижаний холод миттєво пройшов по моїй спині, наче мене раптово облили чорною водою з Темзи посеред зими. Анжела всередині мене в цей момент хотіла вистрибнути з крісла, вилаяти Еріка останніми словами, якими користуються лише на подольських ринках, і розбити щось страшенно цінне в цьому манірному кабінеті. Але я лише міцніше стиснула тонкий келих із кавою, відчуваючи, як вишукана порцеляна ледь не тріщить під моїми напруженими пальцями. — Він... він підсовував мені ці папери разом із терміновими кресленнями, у моменти найбільших дедлайнів. Я безмежно довіряла йому як партнеру, — вимовила я, намагаючись знайти хоча б якесь логічне виправдання для вчинків справжньої Марти.

— Саме на вашу вразливість і професійну захопленість він і розраховував, — Брентфорд раптом зробив несподіваний жест: він накрив мою тремтячу руку своєю гарячою долонею. Його дотик був заспокійливим, але водночас владним, як у людини, що звикла тримати кожну секунду ситуації під залізним контролем. — Якщо ми зараз вдаримо в лоб, він викрутиться завдяки юристам, а ви потонете під вагою доказів. Нам потрібно, щоб він розслабився. Нам треба піймати його на гарячому, у той самий момент, коли він спробує вивести останній справді великий транш, відчувши свою повну безкарність і вашу слабкість.

Він, не відпускаючи моєї руки, підняв телефон і швидко набрав номер головного партнера бюро Хамфріса. Я затамувала подих, спостерігаючи за цією метаморфозою: лорд миттєво змінив тон на невимушено-діловий, наче йшлося про вибір вина до вечері. — Артуре? Доброго ранку. Слухайте, я забираю Марту на цей тиждень. У мене з’явився паралельний проект, дуже масштабний і конфіденційний, де мені потрібна виключно її консультація як архітектора. Нехай вона поки не з'являється в офісі взагалі, мені не потрібні зайві очі та вуха навколо цієї справи. Оформте їй офіційну відпустку. Так, саме так. Ерік? Нехай поки спокійно продовжує вести поточні справи Брентфорд-центру самостійно. Ми з ним пізніше обговоримо деталі.

Він поклав слухавку і знову пильно подивився на мене. В його очах з’явився той самий «кольоровий», живий вогник азарту, який я вперше помітила на вечірній набережній. — Тепер у вас є рівно тиждень, Марто. Ерік буде свято впевнений, що ви десь на узбережжі або просто нарешті «зламалися» від стресу. Він відчує п’янку свободу і обов’язково почне діяти грубіше, нахабніше. А ми тим часом займемося справою. У мене є маєток у Котсволдсі — справжнє старе англійське помістя, яке потребує втручання майстра. Я хочу зробити там щось неймовірне, і мені потрібен саме ваш нестандартний погляд. Це буде наше ідеальне офіційне прикриття. Але насправді... ми просто дамо Еріку достатньо мотузки, щоб він зрештою сам себе повісив на власній жадібності.

Я дивилася на нього з щирим, непідробним подивом. Лорд не просто допомагав вийти з ситуації — він грав у цю небезпечну гру разом зі мною, щиро насолоджуючись стратегією та ризиком. — Ви ризикуєте величезними власними грошима і репутацією, лорде, лише щоб допомогти мені? Чому ви це робите? — Я інвестую в людину, яка мені по-справжньому цікава, — він ледь помітно усміхнувся, і в цій усмішці було значно більше змісту, ніж просто діловий інтерес. — Їдьте негайно додому, зберіть речі. О другій машина вже чекатиме на вас біля воріт. Творча робота, свіже повітря... і маленька переможна війна. Ви готові до цього? — Я готова, — я рішуче підвелася, відчуваючи, як азарт Анжели змішується з глибокою вдячністю Марти. — Тільки обіцяйте, що ми будемо малювати не лише плани розгрому Еріка, а й щось справді прекрасне. — Обіцяю, — він знову поцілував мою руку, цього разу затримавши її у своїх долонях на секунду довше, ніж того вимагав суворий британський етикет.