Глава 11. Ліка. Сталеві магнолії Річмонда

Величезний будинок Марти в Річмонді ввечері здавався мені декорацією до фільму про життя мільйонерів, де я випадково отримала головну роль, не прочитавши сценарій. Після прочуханки в офісі я повернулася сюди втомлена, але з чітким планом. Провина перед Мартою більше не заважала — вона стала моїм пальним.

Я піднялася на другий поверх. Сходи з масиву дуба ледь чутно порипували. Цей будинок був занадто великим для однієї людини. В кожній кімнаті — ідеальний порядок, жодної зайвої дрібнички. Не зважаючи на деякий гармидер котрий я встигла влаштувати. Марта жила тут як у музеї власного успіху.

— Так, Анжело, зберися, — наказала я собі, відчиняючи двері гардеробної. — Сьогодні ввечері благодійний прийом у Королівському інституті британських архітекторів. Ерік точно там буде. І він точно розповідатиме всім, що ти збожеволіла. Час показати, що «божевілля» виглядає розкішно.

Я проігнорувала всі світлі сукні-футляри. Натомість я знайшла те, що Марта, мабуть, вважала надто сміливим: довгу чорну сукню з відкритою спиною. Додала до неї масивні золоті сережки — єдину річ, яку я привезла з Києва і яка не виглядала дешево.

Я подивилася у вікно на Темзу. Будинок у Річмонді був прекрасним, але холодним. Я уявила, як Марта зараз сидить у моїй майстерні квартирі, де з вікна дме, а на кухні тарганам можна давати імена. Мені стало її так шкода, що я на мить захотіла кинути все і полетіти назад. Але ні. Я маю завершити цю виставу.

Прийом був у самому розпалі, коли я увійшла до залу. Запах дорогого парфюму, дзвін келихів і приглушений говір — англійська еліта в усій красі. Я бачила, як голови поверталися в мій бік. Марта зазвичай намагалася бути непомітною. Я ж йшла так, ніби під моїми ногами був подіум, а не килимова доріжка.

Еріка я помітила біля фуршетного столу. Він уже встиг знайти собі «заміну» — тендітну блондинку, яка дивилася на нього з тим самим обожнюванням, якого він не дочекався від мене. Побачивши мене, він мало не впустив келих із шампанським.

— Марто? — він швидко відійшов від своєї супутниці й перегородив мені шлях. Його голос був сповнений отрути. — Що ти тут робиш? Після вчорашнього я думав, ти сидітимеш вдома і пакуватимеш валізи.

Я окинула його поглядом — від ідеального вузла краватки до начищених туфель. Якби не зухвалість та зневага в погляді, то непоганий би вийшов чоловік. Завидний наречений.

— Валізи? — я ледь підняла брову. — Навіщо? Щоб перевезти твої речі, які ти ще не встиг забрати з мого будинку в Річмонді? Не турбуйся, я виставлю їх на поріг завтра вранці.

Ерік почервонів. Його пасія підійшла ближче, збентежено кліпаючи віями.

— Еріку, любий, хто це? — пролепетала вона.

— Це Марта, — процідив він. — Жінка, яка щойно зруйнувала свою кар’єру.

Я розсміялася. Це був легкий, мелодійний сміх, який змусив людей навколо обернутися.

— Зруйнувала? Еріку, лорд Брентфорд сьогодні вранці особисто затвердив мій проект. А містер Хамфріс подвоїв мій бюджет на реалізацію. Ти просто не в курсі останніх новин, бо занадто зайнятий... — я глянула на його блондинку, — ...консультуванням молодих талантів.

Я зробила крок до нього, наблизившись до самого вуха:

— Ще одна погроза про «клініку» або репутацію — і я розповім лорду Брентфорду, як саме ти намагався маніпулювати його грошима через мої креслення. Повір, фінансовий скандал Лондон любить більше, ніж плітки про нервовий зрив архітекторки.

Я відсторонилася і знову посміхнулася — цього разу всім присутнім. Звісно, я блефувала. Але була впевнена, що натиснула на потрібну кнопку. Він аж побілів.

— Бажаю приємного вечора, Еріку. До речі, синій колір твоєї подруги трохи... дешевить твій образ. Тобі варто краще підбирати аксесуари.

Я пройшла повз них до бару. У мене тремтіли коліна, але спина залишалася кам’яною. Я взяла келих вина і привіталася з колегою з іншої фірми, котра підійшла одразу й почала розмову про професійну дискусію, про нові тренди в бетоні.

Весь вечір я була «зіркою». Я була втіленням впевненості. Але всередині мене все кричало: «Анжело, досить! Ти не Марта! Тобі хочеться на Поділ, їсти перепічку і слухати, як Маркіян розповідає про телятину!».

Коли я повернулася в Річмонд, будинок зустрів мене мертвою тишею. Я зняла підбори і пішла босоніж по холодному дереву. У великій вітальні я сіла на диван і просто дивилася в одну точку.

— Ти перемогла, Анжело, — прошепотіла я. — Ти захистила її від Еріка. Ти захистила її проект. Але чому мені так сумно в цьому розкішному будинку?

Я зрозуміла одну річ: життя Марти в Лондоні було золотою кліткою. Гарною, дорогою, престижною, але кліткою. І я, рятуючи її від ворогів, раптом зрозуміла, що сама починаю задихатися в цій бездоганності.

Я дістала телефон. Хотілося побачити хоча б одне повідомлення від Марка. Хоча б щось справжнє. Але там було лише повідомлення від банку про чергове зарахування гонорару.

— Марто, сподіваюся, ти там зараз хоча б трохи щасливіша за мене, — сказала я, засинаючи прямо на дорогому дивані, накрившись своєю старою шкірянкою.