Глава 9. Ліка.

Ранок у Річмонді почався не з нервового, металевого гуркоту трамваїв, що розрізають вологе й важке повітря Подолу, а з ледь чутного, майже ефірного щебету птахів у саду. Це була зовсім інша реальність — світ, де тиша мала свою високу ціну, а спокій був обов’язковим атрибутом статусу. Сонячний зайчик нахабно пробився крізь крихітну щілину між важкими оксамитовими шторами й уперто застрибав по моєму обличчю, лоскочучи вії та змушуючи мене мружитися. Я солодко потягнулася, відчуваючи кожним м'язом незвичну, майже невагому м'якість дорогої єгипетської бавовни, в яку була загорнута Марта. Вчорашній вечір здавався мені дивним, яскравим і нереальним сном: і та нескінченна прогулянка вздовж темної, мерехтливої води Темзи, і неочікувано глибока розмова з лордом Брентфордом, і те дивне, лоскочуче відчуття всередині — цей будинок нарешті перестав бути холодним, стерильним склепом для успішної жінки. Він нарешті почав пахнути мною, моєю енергією, моїм власним життям.

Я саме збиралася ввімкнути кавомашину, передчуваючи аромат свіжозмелених зерен, коли в двері наполегливо й ритмічно подзвонили. На порозі стояв молодий кур’єр у фірмовій кепці, тримаючи в руках просто неймовірний, неосяжний оберемок садових троянд. Вони не були тими ідеальними, але абсолютно неживими квітами з глянцевих журналів, де кожна пелюстка здається відштампованою з рожевого пластику. Ні, вони були по-справжньому живими: з крихітними краплями холодної ранкової роси, пастельно-рожеві, ніжні персикові та густі, глибоко-червоні, наче краплі дорогого витриманого вина. Це був справжній вибух кольору в моєму досі монохромному, бездоганному передпокої.

— Міс Коваль? Це вам, — хлопець ніяково посміхнувся, ледь приховуючи захоплення, і передав мені цей розкішний квітковий оберемок, який ледь вміщався в моїх обіймах.

Аромат миттєво, наче невидима тепла хвиля, заповнив увесь перший поверх — він пахнув свіжістю, вологою англійською землею та чимось невловимо шляхетним. Серед пелюсток я знайшла невелику картку з дуже цупкого, дорогого паперу. На ній впевненим, дещо розмашистим почерком було написано лише одне коротке речення: «Залишайся кольоровою завжди». Жодного підпису, жодних формальностей, але мені він і не був потрібен. Брентфорд. Людина, яка вчора на березі річки побачила за фасадом «правильної, застебнутої на всі ґудзики Марти» справжню, пульсуючу життям жіночність.

Я поставила букет у масивну кришталеву вазу прямо посеред вітальні. Тепер кімната виглядала зовсім інакше — так, ніби тут щойно закінчилася вечірка вільних художників, а не нудне зібрання манірних архітекторів. І мені це бісово подобалося. Але неділя — це не лише квіти, аромати та естетика. Це час для холодної, розважливої стратегії.

Я знову сіла за масивний дубовий стіл Марти, але цього разу мене цікавили не технічні креслення чи кути заломлення природного світла. Я згадала вчорашні слова Еріка про «повний контроль» і ту владність, з якою він намагався мене придушити в офісі. Він поводився як людина, що має абсолютну, беззаперечну владу над моїм життям. Але звідки вона береться? Чим саме він її тримав за горло всі ці роки?

Я відкрила робочий блокнот Марти на останніх сторінках, де зазвичай записують те, що абсолютно не призначене для сторонніх очей. Там, серед технічних нотаток про марки бетону, дрібним, майже бісерним шрифтом були записані дивні комбінації цифр. Моя економічна освіта — те, що я завжди вважала нудним, непотрібним тягарем у світі високого мистецтва — раптом спалахнула в моїй голові яскравим неоновим світлом, ставши моєю головною зброєю. Я ввела одну з комбінацій у спільний банківський кабінет бюро Хамфріса, до якого Марта мала доступ.

Те, що я побачила на екрані ноутбука, змусило мене миттєво забути про остиглу каву та пташок у саду. Ерік не просто «керував зв'язками». Він роками, методично і холоднокровно, переказував величезні кошти компанії на незрозумілі офшорні рахунки, спритно маркуючи їх як «додаткові витрати на дизайн» або «консультаційні послуги сторонніх експертів». Він обкрадав фірму, користуючись абсолютною довірою Хамфріса, і — що найогидніше — прикривався при цьому іменем Марти. Її цифрові підписи стояли під кожним сумнівним документом, під кожним лівим переказом. Він не просто крав гроші, він роками будував їй ешафот, тримаючи її на гачку потенційної фінансової катастрофи та реального кримінального переслідування. Це був ідеальний шантаж.

— Ах ти ж пацюк у дорогому італійському костюмі... — мої нігті з силою вп'ялися в дерев'яну стільницю, залишаючи на ній ледь помітні сліди.

Тепер усе стало на свої місця. Він хотів, щоб вона залишалася тихою, заляканою, передбачуваною «скляною коробкою», бо лише за таких умов вона була занадто зайнята своїми ескізами, щоб помітити зникнення сотень тисяч фунтів. Я відчула, як у мені закипає та сама первісна, гаряча лють Анжели Шевченко — тієї самої дівчини з Подолу, яка ніколи не терпіла несправедливості й завжди вміла бити першою і боляче. До обіду в мене була готова ціла віртуальна тека вбивчого компромату. Кожна виписка, кожен фіктивний переказ, кожен підроблений підпис — усе було ретельно задокументовано, проаналізовано та збережено в трьох різних хмарних сховищах.

Але як красиво і професійно поставити його на коліна, щоб він не встиг витягти ніж у відповідь? Я чудово розуміла: Хамфріс, попри всю свою симпатію до Марти, може просто позбутися «проблемного архітектора», щоб врятувати репутацію бюро перед поважними інвесторами. Мені потрібен був не просто суддя. Мені потрібен був могутній, нищівний союзник. Покровитель, чиє слово в цьому місті важило значно більше за будь-який юридичний папірець.

Я дістала телефон. Номер у списку контактів Марти був позначений сухим, діловим «Client: Brentford». Я зробила глибокий вдих, вгамовуючи зрадницьке тремтіння в руках.

— Лорде Брентфорд? Пробачте за такий пізній і несподіваний дзвінок у ваш вихідний. Це Марта Коваль.

— Марто? — його голос пролунав у слухавці спочатку здивовано, але з якоюсь приємною, м’якою хрипкуватою ноткою, що миттєво заспокоювала мої натягнуті нерви. — Сподіваюся, квіти не викликали у вас раптової алергії чи нападу роздратування?