Глава 9. Ліка. Переосмислення

...Прокинулася я від того, що сонце безжально пропалювало мої повіки. Голова розколювалася так, ніби по ній проїхав той самий червоний двоповерховий автобус. Я намацала телефон і одним оком побачила розпливчасті цифри: 10:45.

— О боже... — підскочила на ліжку, і світ навколо хитнувся.

У Марти о дев'ятій мала бути нарада з головним партнером бюро і її керівником в одному лиці  — містером Хамфрісом. По її словам, людина-легенда, яка не прощала запізнення навіть на дві хвилини. А я запізнилася на дві години! І від мене пахло не лавандою, а вчорашнім Сохо.

Я влетіла в офіс через тридцять хвилин. Волосся поспіхом зібране в пучок, очі заховані за великими окулярами, дихання перехоплене. Джеймс, мій асистент, виглядав так, ніби побачив привида.

— Міс Коваль... — прошепотів він, вказуючи на зачинені двері кабінету шефа. — Він там. Він чекає вас уже півтори години. Він... він скасував три зустрічі.

Я штовхнула двері. Містер Хамфріс, чоловік із сивиною, яка виглядала як сталь, повільно підняв голову від паперів.

— Марто. Сідайте, —  хрипкуватим голосом промовив він пронизуючи мене поглядом.

Я сіла, намагаючись не дихати в його бік.

— Містере Хамфріс, я перепрошую, у мене... технічні проблеми з машиною...

— Годі, — він перебив мене одним жестом. Його голос був тихим, і це було гірше за крик. — Ви вчора вчинили революцію. Лорд Брентфорд у захваті від вашої «нової енергії». Але сьогодні ви розтоптали мою довіру. Ви ніколи не запізнювалися. Ніколи! Ви були найнадійнішим гвинтиком у цьому механізмі. А сьогодні ви прийшли на роботу... — він принюхався і гидливо зморщився, — ...якщо це запах успіху, то він мені не подобається.

Мені хотілося провалитися крізь цей ідеальний паркет. Я відчула таку провину перед справжньою Мартою, що в очах защипало. Я руйнувала те, що вона будувала по цеглині. Її репутацію «ідеальної професіоналки».

— Якщо це повториться хоча б ще один раз, Марто, я передам проект Брентфорда іншому архітектору. Мені байдуже на ваш талант, якщо я не можу покластися на вашу дисципліну. Вільні.

Я вийшла з кабінету, відчуваючи себе розчавленою. Джеймс дивився на мене з жалем. Я зайшла у свій кабінет і зачинила двері.

— Так не можна, — прошепотіла до себе, дивлячись на руки. — Я не маю права все зіпсувати. Марта там, можливо, зараз голодує через мене, а я тут гуляю по клубах і підставляю її під удар.

Я підійшла до вікна. Лондон здавався сірим і холодним. Потрібно було осягнути реальність. Я — не Марта, але я маю бути краще, ніж вона сама. Я маю зберегти її кар’єру, її дім і її майбутнє. Я маю відстояти її границі, котрі вправно стерли оточуючі.

Я дістала блокнот і почала писати план на тиждень. Ніякого алкоголю. Жодних нічних клубів. Робота до восьмої вечора. Я вивчу всі технічні характеристики цього клятого атріуму. Я стану ідеальною архітекторкою. Не для себе. Для неї. В знак вдячності за те, що вона погодилася показати мені інше життя, не злякавшись мого болота.

— Тримайся, Марті, — сказала я тихо. — Я більше тебе не підведу. Обіцяю.

Я викликала Джеймса. Довелося дзвонити, бо сил не мала пересуватися.

— Джеймсе, неси всі креслення по проекту Брентфорда. Ми будемо перевіряти кожен міліметр. І... принеси мені дуже міцну чорну каву. Без цукру. Мені треба протверезіти від власної дурості.