Глава 8. Марта.

Ресторан «B-Hush» на даху готелю InterContinental зустрів нас приголомшливою, майже ірреальною панорамою нічного Києва. Місто розкладалося під нашими ногами, як гігантське, розсипане дорогоцінне каміння на глибокому чорному оксамиті. Віктор Громов замовив кутовий столик, прихований від зайвих очей важкою тінню та скляними перегородками — там нас не могли почути, але звідти було видно кожен вигин Дніпра та золоті бані соборів, що мерехтіли в темряві. Вечеря була вишуканою: складні соуси, рідкісні морепродукти, колекційні вина, проте я ледь торкалася страв. Усередині мене, наче заноза, сидів образ Маркіяна з тим нещасним букетом польових квітів у руках — застиглий, болючий кадр моєї миттєвої зради.

Громов пильно, не кліпаючи, спостерігав за мною через вінця свого келиха з важким торф'яним віскі. Його погляд був поглядом мисливця, який вистежив рідкісну здобич. Цей зголоднілий, оцінюючий погляд, здавалося, роздягав мене, проникаючи під шкіру, і я кожною клітиною тіла почала жалкувати, що взагалі погодилася на цю авантюру.

— Знаєте, Анжело, ви сьогодні нагадуєте мені затишшя перед справжньою, руйнівною бурею, — промовив він низьким голосом, злегка примружившись від диму дорогої сигари. — Вдень у галереї ви були як відкритий вогонь, небезпечний і яскравий. А зараз... зараз ви наче вибудовуєте навколо себе стіну. Високу, професійно зведену холодну стіну. Чому ви закрилися?

Я повільно випрямила спину, відчуваючи, як у мені прокидається Марта Вайс — залізна леді лондонської архітектури. Це був мій момент істини. Досвід перемовин з британськими акулами бізнесу раптом додав мені такої впевненості, якої в Анжели ніколи не було. Я більше не була просто «дикою художницею з Подолу», я була гравцем, який знає правила.

— Вікторе, давайте ми одразу, прямо тут, розставимо всі крапки над «і», щоб не витрачати час один одного, — мій голос прозвучав несподівано рівно, твердо і холодно, наче сталь. — Я прийшла сюди виключно тому, що поважаю вас як людину з бездоганним смаком колекціонера. Але якщо ви розраховували, що ця вечеря — такий собі аванс за щось більше, ніж просто ділове спілкування, то ви дуже помилилися адресою. У мене є людина, яку я кохаю по-справжньому. І в мене є наречений. Моє особисте життя не входить у вартість моїх полотен. Воно не продається.

Громов на кілька секунд буквально застиг з келихом у руці. Його погляд став ще холоднішим, і я вже приготувалася до того, що він зараз покличе офіціанта, розрахується і виставить мене геть, знищивши мою репутацію в арт-світі одним дзвінком. Але раптом він відкинувся на спинку крісла і... щиро, майже по-хлоп'ячому посміхнувся.

— Прямолінійно. Сміливо. І, чорт забирай, дуже нетипово для нашої арт-тусовки, де всі намагаються щось вигадати, аби сподобатися, — він схвально кивнув, ніби фіксуючи мою маленьку перемогу. — Чесно кажучи, я вже до нудоти втомився від дівчат, які готові на все заради вигідного контракту чи моєї прихильності. Ваша... вірність принципам викликає повагу. Добре, Анжело. Забудьте про «продовження». Нехай це буде суто ділова зустріч двох рівних професіоналів. Чого ви хочете насправді?

Я відчула, як залізна напруга в плечах трохи спала, але я не збиралася розслаблятися. — У такому разі, Вікторе, давайте поговоримо про те, у чому ви справді сильний — про професійне. Перед нашою зустріччю я уважно вивчила плани ваших нових проектів забудови на лівому березі. Ті самі «монументальні» житлові комплекси.

— І що ж ви про них думаєте? — він іронічно підняв брову, явно не очікуючи від художниці глибинного аналізу. — Невже ви гадаєте, що людина, яка малює хаотичні мазки, тямить щось у великому девелопменті?

— Я думаю, що те, що ви там плануєте звести — це злочин проти міста, — спокійно і чітко сказала я, дивлячись йому прямо в зіниці. — Ви будуєте величезні, бездушні бетонні вулики без жодної думки про тих, хто там житиме. Ніякої інфраструктури, ніякої логіки світла, ніякого простору для того, щоб людина могла просто дихати. Ви ж купуєте картини, бо шукаєте в них сенс, правда? То чому ви будуєте будинки, в яких сенсу немає і бути не може?

Громов аж подався вперед, його іронія миттєво зникла. Моя критика зачепила його за живе, бо вона була професійною. Я почала оперувати термінами, які він ніяк не міг очікувати почути від «дивної художниці»: я говорила про «коефіцієнт щільності забудови», про «інсоляцію житлових приміщень», про «маржинальність проекту» та «стійкість середовища».

— Сучасний ринок уже вимагає якості, яку ви боїтеся йому запропонувати, бо це, бачте, зменшить вашу маржу на нещасні кілька відсотків, — продовжувала я, відчуваючи драйв справжньої Марти. — Додайте туди атріуми, зробіть відкриті тераси з озелененням, продумайте рух природного світла крізь скляні дахи — і ви продасте ці квартири втричі дорожче за середню ціну. Ви станете не просто черговим забудовником, а творцем нового, сучасного Києва. Але для цього треба мати сміливість не бізнесмена, а справжнього художника.

Громов довго мовчав, не зводячи очей з вогнів міста, що мерехтіли внизу. Він наче заново оцінював власні мільйонні проекти через призму моїх слів. — Ви неймовірно дивна жінка, Анжело, — нарешті тихо сказав він. — У вас якимось магічним чином поєднується хаос вільного творця і залізна логіка архітектора-прагматика. Мені зараз конче потрібен хтось, хто зможе «дати по мізках» моїм зашореним проектувальникам. Давайте домовимося: ви малюєте для моєї приватної колекції ще три великі роботи в стилі вашої «Геометрії», а я запрошу вас на нашу наступну стратегічну нараду як незалежного консультанта. Свіжий погляд і ваша... прямолінійність мені точно не завадять.

Коли я нарешті повернулася додому, на Поділ, було вже далеко за північ. Повітря було вологим і пахло дощем. На старій дерев’яній лавці біля мого під’їзду лежав самотній, уже зів’ялий букет польових квітів. Маркіян так і не наважився його забрати з собою. Я повільно підняла квіти, вони були холодними від нічної роси. Я притиснула їх до грудей, і вони все ще пахли літнім степом, диким вітром і гіркотою глибокого розчарування.