Глава 7. Ліка.

Ранок у Річмонді видався не те щоб похмурим, але якимось порожнім. Стіни цього бездоганного особняка тиснули на мене своєю стерильною блідістю, від якої, здавалося, можна було збожеволіти вже до обіду. Будинок, попри свою захмарну вартість у фунтах стерлінгів, нагадував мені дорогу, але мертву театральну декорацію, де актори давно розійшлися, а світло забули вимкнути. Я стояла посеред величезної вітальні, де кожен дизайнерський диван був виставлений під ідеальним кутом до каміна, і відчувала, як у мене починається справжній напад клаустрофобії. Це був безмежний простір, але він був заповнений нічим.

— Вибач, Марто, але ми тут трохи насмітимо. Тобі це піде на користь, — прошепотіла я сама до себе, з азартом потираючи руки.

Першим ділом я пішла на кухню, що більше нагадувала операційну. Дістала з холодильника фрукти, які, очевидно, лежали там тижнями лише для створення правильної кольорової плями, і просто розсипала їх у велику керамічну миску ручної роботи. Дозволила парі яблук вільно викотитися на стіл і залишитися там — хай лежать, як у справжньому житті. Потім я безжально витягла з кришталевої вази манірні білі лілії, що пахли похоронами і високим статусом, і замінила їх величезним оберемком яскравих польових квітів. Я купила їх у якоїсь затурканої бабусі біля станції метро ще вчора, і тепер вони виглядали в цьому інтер'єрі, як група панків на королівському прийомі. Але сталося диво: будинок раптом... видихнув. Наче досі він щосили втягував живіт, намагаючись здаватися стрункішим, а тепер нарешті розслабив плечі й розстебнув верхній ґудзик.

Я розкидала подушки на дивані, наче ми щойно тут билися ними, принесла з кабінету купу важких книг і залишила їх розгорнутими прямо на підлозі. Тепер це не був «музей успішного архітектора». Тепер тут жила жива жінка, яка могла дозволити собі таку розкіш, як забута чашка міцної кави на підвіконні.

Але справжня битва чекала на мене в кабінеті. Я сіла за масивний, занадто серйозний стіл Марти. Перед моїми очима лежав її робочий блокнот — товста книга в дорогій шкіряній палітурці, заповнена дрібним, бездоганним, майже каліграфічним почерком. Це була її «біблія», її звіт перед світом, який вимагав від неї досконалості.

Я відкрила першу сторінку і завмерла. Це були не просто сухі цифри чи розрахунки опору матеріалів. «Світло не просто освітлює кімнату, воно її створює. Якщо вікно розташоване неправильно, людина всередині завжди почуватиметься в’язнем, навіть якщо воно виходить на океан», — писала Марта. Я читала сторінку за сторінкою, і вечір непомітно, як вода крізь пальці, перетік у глибоку ніч. Я вивчала її секретні зауваження до амбітного проекту Брентфорда. Вона планувала кожен міліметр атріуму не заради пафосу чи премій, а щоб звук води в фонтані заспокоював пульс людей, що проходитимуть повз.

— Боже, Марто... ти не просто архітектор. Ти будуєш притулки для розбитих сердець, — прошепотіла я в порожнечу кабінету, відчуваючи, як по щоці повзе пекуча сльоза провини.

Саме в ту мить я зрозуміла, чому вона дозволяла такому нікчемі, як Ерік, керувати нею. Вона була настільки зосереджена на створенні зовнішньої гармонії для інших, що зовсім забула збудувати хоча б якісь стіни для власного захисту. Вона була геніальним професіоналом до мозку кісток, але залишалася абсолютною дитиною в питаннях емоційного виживання.

Я дістала олівці. Вперше в житті я не хотіла малювати хаос. Я почала перемальовувати один із її ескізів, намагаючись вловити і повторити кожну лінію, кожен порух її думки. Моя рука, звикла до розмашистих, емоційних мазків, спочатку відчайдушно опиралася, але потім я відчула цей ритм. Це була математична музика. За кілька годин я вивчила все: від технічних характеристик загартованого скла до найскладніших систем рециркуляції повітря. Я знала, що в понеділок Хамфріс спробує мене підловити на дрібницях, розчавити своїм досвідом, але він не знав одного: Анжела з Подолу вміє вчитися за одну ніч так, ніби від цього прямо залежить її життя. Бо так воно і було.

О четвертій ранку я нарешті закрила блокнот. Я не просто вивчила проект, я внесла в нього ті сміливі, майже революційні корективи, які Марта ховала в самій глибині своєї душі, боячись осуду. Над Темзою піднімався густий, молочний туман.

— Ну що, лондонські сноби в накрохмалених сорочках, — посміхнулася я своєму втомленому відображенню в дзеркалі. — З понеділка ви побачите архітектора, у якого є і мізки Марти Коваль, і зуби Анжели Шевченко. Подивимося, хто з нас виживе.

Субота видалася напрочуд сонячною для Англії. Я прокинулася прямо на пухнастому килимі в кабінеті, засипана кресленнями, як листям. Вперше за дуже довгий час я не відчула звичної ранкової паніки. Лише чистий, холодний азарт.

Весь день я продовжувала «оживляти» цю білу пустелю. Зняла важкі, занадто офіційні штори, буквально впустивши річку в кімнату. Дістала з підвалу старі, пожовклі начерки Марти, які вона сором'язливо ховала від Еріка, і розклеїла їх по стінах кабінету, створивши гігантський колаж ідей. Це виглядало зухвало, майже по-хуліганськи, але неймовірно стильно. Я навіть знайшла в гаражі золотий балончик і пофарбувала нудну раму дзеркала — тепер воно сяяло, як справжнє сонце посеред дощового Лондона.

Ближче до заходу сонця мені захотілося просто подихати. Я накинула стару косуху поверх легкої шовкової сукні і вийшла на набережну Темзи. Річмонд у цей час був магічним: тиха вода, старі, мудрі платани і спокій, який можна було пити замість вина. Раптом я помітила високу постать у дорогому кашеміровому пальті. Це був лорд Брентфорд.

— Міс Коваль? — він обернувся, помітивши мене. У його погляді я прочитала щире здивування. — Не сподівався зустріти вас тут ось так... просто. Рятуєтеся від міської метушні?

— Лорде Брентфорд, — я підійшла ближче, спокійно посміхаючись. — Метушня — це лише те, що ми самі створюємо у своїй голові. А Річмонд просто допомагає згадати, що ми — люди, а не лише гвинтики в чиїхось складних механізмах.