Глава 7. Ліка. Танці на руїнах репутації

До будинку я таки вирішила дістатися на таксі. Повністю мокра, але щаслива зайшла в цей ідеальний будинок. На ходу роздяглася й попрямувала у джакузі. Не вистачало захворіти й провести цей місяць в лікарняному ліжку.

За вечерею, котру я замовила в якомусь ресторані, на мене навіяв смуток. Я дивилася на ідеальне місто, на дорогі меблі, на цей стерильний світ, який Марта будувала роками. І мені стало до нудоти соромно.

Я — загарбниця. Я приїхала сюди, вигнала її чоловіка (нехай він і покидьок), накричала на лорда і тепер п'ю її колекційне ігристе та їм за її рахунок. А що робить Марта? Мабуть, зараз намагається відмити мою засалену плиту на Подолі або ховається від колекторів.

— Тобі треба розслабитися, Анжело. Або ти збожеволієш від цієї ідеальності, — прошепотіла я до свого відображення в склянці з-під шампанського. — Потрібно відволіктися від таких думок: зрештою я нічого від Марти не приховала і вона самостійно погодилася помінятися життями. До мене жодних претензій, —  в знак підтвердження моїх слів я підняла руки до гори й похитала головою.

Я скинула шовковий халат і піднялася у спальню, щоб понишпорити у гардеробі Марти. Там, в самому закутку, я знайшла те, що вона, мабуть, ховала навіть від самої себе: шовкову комбінацію кольору нічного неба і шкіряну куртку, яку вона, певно, купила в нападі бунтарства, але так і не наважилася одягнути. Підтвердженням моїх підозр були цінники на цьому одязі.

Через годину я вже була в Сохо. Лондон вночі — це зовсім інша планета. Тут не було лордів і архітектурних планів. Тут був неон, запах вуличного фастфуду і важкі біти, що долинали з підвальних барів. Я попросила таксиста зупинитися біля першого ліпшого клуба, назву якого навіть не прочитала. Розрахувалася й пішла в середину на зустріч пригодам.

Горілка з тоніком. Танцпол, де ніхто не знав, що я — «провідний архітектор Річмонда». Я танцювала так, ніби намагалася витрусити з себе всю цю британську стриманість. Я сміялася з якимось музикантом з Брікстона, чиє ім'я забула через п'ять хвилин. Я була Лікою. Тією самою дикою Анжелою, яка колись мріяла підкорити світ, а натомість ледь не втопилася в київських калюжах.

— За тебе, Марто! За твоє нове життя без Еріка! — вигукнула я в гуркіт музики, піднімаючи черговий келих.

Танцзал відрізнявся від звичного Київського. Присутні поводилися стримано й жодних відвертих рухів з боку присутніх дівчат. Тож, дуже швидко я опинилася у центрі уваги всіх присутніх безпарих чоловіків. Інколи помічала зацікавлені погляди деяких хлопців в момент обіймів з їхньою парою.

А мені було байдуже. І на всі питання “ти, здається, не місцева?” з гордістю відповідала: “Україна в мої крові!”. Ноги гуділи від шпильок, але я в жодному разі не зупинялася. Не звертаючи уваги на годинника танцювала, пила і знайомилася з присутніми.