Глава 6. Марта.

Я не помітила, як день перегорів, наче стара вольфрамова нитка в лампочці, і розчинився в густих, сизих сутінках Подолу. У моїй майстерні панувала важка напівтемрява, яку розрізало лише різке, майже хірургічне світло настільної лампи. Вона була спрямована на полотно так, ніби це був операційний стіл, на якому я намагалася залатати власну понівечену душу. Мої пальці були геть чорними від вугілля, під нігтями в'їлася олійна фарба, а на лівій щоці залишився довгий мазок «паленої умбри». Але мені було абсолютно байдуже до того, як я виглядаю. Вперше в житті я не проектувала стіни — я їх руйнувала, вибиваючи цеглину за цеглиною зі свого минулого.

Мій архітектурний розум, який роками муштрували на суворих кресленнях, розрахунках навантажень та правилах симетрії, вимагав точності й логіки. Але серце, несподівано підігріте ранковою кавою від Марка — тією самою простою людською турботою, якої мені так бракувало в Лондоні — вело мою руку повз будь-які лінійки. На полотні народжувалося щось дике, майже непристойне у своїй відвертості. Чіткі, майже крижані геометричні структури лондонських хмарочосів раптом почали розмиватися, плавитися під моїм пензлем і перетікати в гарячі, хаотичні й живі мазки київських каштанів та охристих подільських дахів. Це була не просто картина — це була я. Моя велика втеча від суворої, стерильної британської реальності прямо в обійми українського хаосу, який раптом виявився набагато чеснішим за будь-який порядок.

Раптом за моєю спиною почулося тихе, знайоме рипіння дверей. Я навіть не здригнулася. Я перебувала в тому дивному трансі, де зовнішній світ перестає існувати, а лінії стають фізично відчутними почуттями.

— Ліко? Ти що, знову в повній темряві сидиш? Очі ж зіпсуєш, художнице, — голос Маркіяна пролунав незвично м’яко, майже пошепки, наче він боявся злякати якусь невидиму птаху.

Я повільно обернулася, витираючи спітнілі й брудні руки об стару, засмальцьовану ганчірку. Він стояв у дверному отворі, тримаючи в руках важкий паперовий пакет із продуктами, і завмер, як укопаний. Його погляд миттєво прикувався до полотна. Я бачила, як він уважно вивчає кожну лінію, як його очі затримуються на агресивних червоних акцентах, і як його зіниці розширюються від подиву.

— Офігіти... — ледь чутно видихнув він, підходячи ближче. Пакет у його руках зашурхотів у цій густій тиші, як сухе листя під ногами. — Це... це справді ти намалювала? Оце все — за один день?

— За один день, Марку. Але здається, що я вклала в цей шматок полотна всю ту частину мого життя, яку намагалася забути, — відповіла я, втомлено й трохи гірко посміхаючись. — Тобі справді подобається? Чи ти просто кажеш це, щоб мене заспокоїти?

Марк поставив пакет прямо на підлогу, заляпану застиглими краплями старої фарби, не зводячи очей з малюнка. Він дивився так, ніби бачив крізь полотно.

— Це не просто «подобається», Ліко. Це... воно живе. Розумієш? Воно дихає. Раніше твої роботи були як безперервний крик, від якого закладало вуха. Багато шуму, багато істерики, але мало сенсу. А тут — сила. Наче ти нарешті припинила тікати і зрозуміла, хто ти є насправді. Повір мені, Павло Аркадійович не просто дасть тобі аванс, він за це полотно зубами триматиметься і виставлятиме в центрі зали.

Він повернувся до мене, і в його глибоких зелених очах я побачила таке щире, непідробне захоплення, на яке Ерік Вайс не був здатний ніколи в житті. Ерік оцінював мої успіхи як вдалі пункти в його власному бізнес-плані: «Молодець, Марто, ця премія зміцнить наш соціальний статус у Річмонді». А Маркіян... він просто бачив мене. Брудну, втомлену, з вугіллям на щоках, але — мене.

— Дякую, Марку, — я підійшла до нього впритул, відчуваючи тепло, що йшло від його тіла. — Дякую за ту ранкову каву. І за те, що не дав мені вчора просто закритися і здатися.

Я поклала руку йому на плече, відчуваючи міцні м'язи під простою сорочкою, і на мить, заплющивши очі, прихилилася головою до його широких грудей. Це не був розрахунок. Це був чистий, первісний імпульс. Проста подяка жінки, яку після довгої зими нарешті побачили і прийняли справжньою.

Марк миттєво заціпенів. Я відчула, як під моєю долонею скажено, мов загнаний звір, закалатало його серце. Він просто перестав дихати. М'язи під моєю рукою напружилися так сильно, ніби він чекав на удар, на чергову порцію образ чи істерику, до яких, мабуть, звикла справжня Ліка.

— Ліко... ти що? — він обережно, майже з острахом, узяв мене за плечі і трохи відсторонив, заглядаючи мені в очі так, ніби намагався знайти там ознаки божевілля чи підступного плану. — Ти... ти мене що, тільки що обійняла? Просто так? Без жодного підтексту? Без чергового скандалу про те, що я «заважаю твоїй аурі»?

Я трохи розгубилася від його реакції. — Ну так... Я просто вдячна. Хіба це так дивно — обійняти людину, яка тобі допомогла?

— Дивно?! — Марк нервово засміявся, витираючи піт із чола і роблячи крок назад до дверей. — Ліко, ти останній раз дякувала мені три роки тому, коли я твого кота з дерева знімав, і то ти тоді півгодини кричала, що я занадто довго ліз і налякав тварину своїми чоботями! А зараз ти... ти така спокійна. Це реально лякає, Ліко. Що з тобою зробили в тому Єгипті?

Він почав задкувати, гарячково намацуючи ручку дверей за спиною, наче шукав шлях до порятунку. — Слухай, я... я там у пакеті продукти залишив. Свіжий сир, хліб ще теплий, вино взяв... Ну, ти поїж обов'язково, бо світишся вже вся. А я піду. Мені терміново треба... замовлення! Телятина сама себе не розвезе, знаєш! Завтра побачимося!

Він вискочив з майстерні так швидко, ніби за ним гналися всі кредитори світу. Я залишилася стояти посеред кімнати, вдихаючи аромат, що залишився після нього — запах свіжої хвої, вітру та чесної праці. Мені стало одночасно смішно і неймовірно сумно. Боже, Ліко, яка ж ти була колюча й дика, що проста людська ніжність змушує твого власного чоловіка тікати в жаху, озираючись на двері?

Ранок зустрів мене запахом мокрого подільського асфальту і ниючим болем у м'язах. Я обережно загорнула ще вологе полотно в грубий крафт-папір, перев’язавши його шпагатом. Мої руки все ще мали сіруватий відтінок від в’їденого вугілля — моє особисте татуювання справжньої праці, яким я пишалася більше, ніж манікюром у Лондоні.