Глава 6. Марта. Подільський рятівник

Після перельоту і знайомством з новим життям не мала сил ні на що. Тож, певно, вперше за моє життя, я заснула згорнувшись калачиком не прийнявши душ.

Ранок на Подолі зустрів мене не ароматом свіжої випічки, а гуркітом трамвая, від якого здригнулися старі вікна квартири. Я сиділа на дивані, загорнувшись у плед, який пахнув фарбою та пилом, і з жахом дивилася на своє віддзеркалення. Тепер я дійсно виглядала, як Ліка: неохайно й пом’ято. Хоча, там, після відпочинку, навіть вона стала кращою, ніж я тепер.

— Марто, ти архітектор! Ти будуєш хмарочоси. Ти не можеш просто... просто так здатися. Ти повинна довести, в першу чергу собі, що здатна подолати будь-які труднощі, — шепотіла мов мантру, відчуваючи, як накочуються сльози.

Раптом у двері постукали. Цього разу не гатили ногами, а стукали спокійно, ритмічно. Я завмерла. Марк. Вчора я відмовилася з ним зустрічатися, а сьогодні він все одно повернувся. Я неохоче відчинила двері, очікуючи на чергову порцію крику. Зазвичай так робив Ерік, коли я невдповідала на його дзвінки.

На порозі стояв він, — хлопець Анжеліки. Статний брюнет з гарною фігурою, зеленими очима та молодим обличчям, як для тридцяти років. У руках він тримав не сире м’ясо(зі слів Ліки таке мала про нього уявлення), а два паперові стаканчики з кавою і пакунок із гарячими перепічками. Він був занепокоєним.

— Привіт, художнице, — тихо сказав він, проходячи всередину. — Я подумав, що після вчорашнього перельоту ти точно забудеш поснідати. На, тримай. Тут подвійний еспресо, як ти любиш, коли в тебе криза.

Я розгублено взяла каву. Тепло паперового стаканчика приємно гріло пальці.

— Дякую, Марку. Я... Я дійсно дуже втомилася. Акліматизація, знаєш...

Він зітхнув, прибираючи зі стільця купу брудних пензлів, і сідаючи навпроти дивана.

— Ліко, я ж не ідіот. Я бачу, що з тобою щось не так. Ти якась... інша. Тиша в хаті, ти не кричиш про «свободу творчості». Не відповідаєш на мої дзвінки з негативною критикою. Це на тебе не схоже. Але знаєш що? Мені ця нова «ти» подобається більше. Ти виглядаєш так, ніби тобі нарешті потрібна допомога, а не чергова бійка з усім світом. Певно й зовні ти через це змінилася.

“Невже він розкусив мене?” — подумки схаменулася я. Відчуваючи, як у грудях щось стислося. Ерік у Лондоні ніколи б не приніс мені кави, якби я «зламалася». Він би просто замінив мене на справний механізм. І він, скоріш за все, не впізнає в теперішній Марті іншу дівчину. Не такий він уважний до деталей.

— Мені справді потрібна допомога, — прошепотіла я, опустивши очі. — Оренда, галерист... Я не знаю, що робити.

Можливо, якщо я дам йому те про що він сказав. А точніше, про необхідність допомогти бідолашній дівчині. Тоді Марк не звертатиме уваги на якісь зміни в своїй нареченій. Хоча, мені справді дуже була необхідна чиясь допомога. Не така я вже сильна, як була десять років тому й прокладала свій життєвий шлях по камінчикам.

Марко раптом усміхнувся. У нього була дуже тепла усмішка, від якої з’являлися зморшки навколо очей. По моєму ж тілу пробіглися мурахи.

— Ну, для того в тебе і є я, дурненька. Власника квартири я вже заспокоїв. Завіз йому вранці домашньої ковбаси і пообіцяв, що до кінця тижня все закриємо. А тепер збирайся. Ми йдемо до твого Павла Аркадійовича.

— До галериста? — я ледь не поперхнулася кавою. Здається пам’ять мене не підводила.  — Але Ліка... тобто я... я ж облила його вином!

— Саме тому я їду з тобою, — Марк підвівся і по-господарськи кивнув мені в бік ванної кімнати. — Він мені винен за якісну телятину для банкету на відкритті. Поговоримо з ним по-чоловічому.

Чоловік покинув квартиру, а я швидко почала збиратися. Перечіпляючись через розкидані речі, ледь знайшовши чистий рушник і більш менш пристойний одяг, я привела себе до ладу й налаштувалася на початок бою в новому житті. І спершу, я прийняла рішення, що як тільки владнаю питання з роботою, то наведу в цьому приміщенні порядок.