Глава 5. Ліка. Блеф у сірому

— Ну вже ні, Марто. Вибач, але сьогодні ми будемо воювати не в сукнях, — прошепотіла я, рішуче запихаючи шовк назад у шафу.

Я ще раз оглянула сірий костюм у своїх руках. Він був суворим, майже чоловічого крою, з гострими лацканами, які виглядали, як леза. Коли я застебнула останній ґудзик піджака, то відчула себе не архітекторкою, а генералом перед вирішальним наступом. Жодної зайвої деталі. Тільки червона помада й розпущене волосся— мій маленький зухвалий жест у цьому царстві бежевого кольору.

Коли я спустилася в хол, Ерік чекав, нервово поглядаючи на свій годинник. Побачивши мене, він насупився.

— Марто, я ж сказав одягнути синю сукню. Ми йдемо в «The Ivy» на вечерю з лордом Брентфордом, а не на засідання суду.

— Еріку, — я одягла окуляри, не дивлячись на нього, — якщо лорд Брентфорд купує мої мізки, йому має бути байдуже до моїх колін. А якщо він купує сукню, то глибоко помилився професією. Йдемо швидше.

Вечеря почалася під акомпанемент кришталевих дзвонів і приглушеного шепоту. Лорд Брентфорд — масивний чоловік, який виглядав так, ніби він особисто побудував Британську імперію — сидів на чолі столу. Ерік весь час підтакував йому, намагаючись бути максимально непомітним і корисним одночасно.

— Отже, міс Ковал, — пробасив лорд, ледь торкаючись свого стейка. — Ерік запевнив мене, що ви нарешті прибрали ці... безглузді сади на даху і зони відпочинку. Комерційна нерухомість не терпить сентиментів. Офіс має бути коробкою для заробляння грошей, чи не так?

В цей час Ерік, під столом, штовхнув мене ногою. Я відчула, як у мене всередині прокидається Поділ. Той самий Поділ, де за справедливість б’ються до останнього подиху. Я відставила келих з вином, яке Ерік замовив на свій смак, і випрямила спину.

— Насправді, лорде Брентфорд, — мій голос пролунав на диво чітко, — Ерік помиляється. Як і ви.

В ресторані на секунду стало так тихо, що я почула, як офіціант у іншому кінці залу впустив серветку. Ерік зблід настільки, що зрівнявся кольором із білою скатертиною.

— Що ви сказали? — очі лорда звузилися.

— Я сказала, що будувати коробки — це минуле століття. Ви хочете залишити по собі пам’ятник жадібності чи об’єкт, який змінить вигляд Лондона? — я сперлася ліктями на стіл, порушуючи всі правила етикету, і подалася вперед. — Мій проект із садами — це не сентименти. Це розрахунок. Щасливі люди працюють краще. Люди, які бачать небо над головою, приноситимуть вам на тридцять відсотків більше прибутку. Те, що Ерік називає «правками», насправді є кастрацією моєї ідеї.

— Марто! — прошипів Ерік, намагаючись схопити мене за руку. — Ти перевтомилася, ти не знаєш, що кажеш...

— Я чудово знаю, що кажу! — я різко висмикнула долонь. — Ти наказав моєму асистенту переробити мої креслення! Ти вліз у мою роботу, в якій не тямиш нічого, окрім цифр у таблицях. Але я — архітектор! Я створюю простір, у якому люди живуть, а не існують.

Я повернулася до лорда, який дивився на мене з сумішшю шоку та раптової цікавості.

— Лорде Брентфорд, якщо ви хочете дешеву коробку — найміть випускника коледжу. Якщо ж, ви хочете проект Марти Ковал — ви отримаєте сади, атріуми і майбутнє. Або ми закінчуємо цю розмову прямо зараз.

Ерік підхопився, його обличчя вкрилося червоними плямами.

— Як ти смієш? Ти — лише частина мого іміджу! Я витягнув тебе на цей рівень! Ти зараз же замовкнеш і вибачишся перед лордом!

Я повільно встала. Весь ресторан спостерігав за нами, як за фіналом на Вімблдоні. Я відчула, як у мені пульсує кожна крапля моєї справжньої, нестримної крові.

— Твого іміджу? — я засміялася, і це був гучний, щирий сміх художниці, якій нема чого втрачати. — Твій імідж, Еріку, щойно луснув. Знаєш, чому? Бо ти намагався керувати стихією.

Я взяла свій келих і, замість того, щоб випити, просто вилила його на стіл прямо перед Еріком. Червоне вино повільно розтікалося по ідеальній скатертині, забруднюючи його дорогі манжети.

— Проект буде таким, яким його намалювала я. Або його не буде взагалі. До зустрічі в офісі, джентльмени.

Підвелася, розвернулася на підборах і пішла до виходу. Кожен мій крок лунав, як постріл. Я не бачила обличчя лорда Брентфорда в цей момент, але я бачила своє відображення у великому дзеркалі біля дверей. Там була жінка в сірому костюмі, у якої горіли очі. Вона не була Мартою-жертвою. Вона була Лікою-переможницею.

Коли я вийшла на вулицю, в обличчя вдарив холодний лондонський дощ. Я розстебнула верхній ґудзик піджака і глибоко вдихнула. Мій телефон завібрував у кишені. Повідомлення від асистента Джеймса: «Міс Ковал, лорд Брентфорд щойно зателефонував. Він сказав, що... йому подобаються ваші зуби. Ми залишаємо сади!»

Я посміхнулася в темряву.

— Отак тобі, англійська стриманість, — прошепотіла в тишу. — Марто, ти мені винна ящик ігристого. Твій проект врятовано, а твій колишній... ну, він тепер знає, що вино на скатертині — це теж свого роду мистецтво.

Я йшла по нічному місту, і мені вперше було байдуже, що я в чужому костюмі та в чужому житті. Навіть дощ не лякав. Сьогодні я відчувала себе справжньою.