Глава 5. Ліка.

Прокинулася я від того, що сонце, яке в Лондоні зазвичай делікатно пробивається крізь серпанок, сьогодні було нещадним. Воно безжально пропалювало мої повіки, перетворюючи внутрішню темряву на болісне червоне марево. Голова розколювалася так, ніби по ній кілька разів туди й назад проїхав той самий знаменитий двоповерховий автобус, залишаючи після себе лише металевий присмак у роті та гул у вухах.

Я гарячково намацала телефон на дорогій тумбочці, випадково змахнувши на підлогу склянку з водою. Скляний дзвін пролунав як постріл. Одним оком я побачила розпливчасті цифри на екрані: 10:45.

— О боже... ні-ні-ні... — я підскочила на ліжку, і світ навколо миттєво хитнувся, загрожуючи перевернутися догори дриґом і виплюнути мене в небуття.

У справжньої Марти о дев’ятій ранку мала бути вирішальна нарада з головним партнером архітектурного бюро і її безпосереднім керівником — містером Хамфрісом. За описами Марти, це була людина-легенда, «сталевий джентльмен» старого гарту, який носив костюми-трійки навіть у спеку і не прощав запізнення навіть на дві хвилини, вважаючи це особистою образою. А я запізнилася на дві години! І що найгірше — від мене пахло не лавандовим милом чи вишуканим парфумом, а вчорашнім солодким чадом Сохо, дешевим тоніком, чужим тютюновим димом і власною безвідповідальністю.

Я влетіла в офіс через тридцять хвилин, почуваючись останньою злочинницею. Волосся було поспіхом зібране в якийсь нервовий, розпатланий пучок, очі заховані за величезними темними окулярами, щоб приховати червоні капіляри, а дихання перехоплювало від божевільного бігу на високих підборах по лондонському тротуару. Джеймс, мій асистент, побачивши мене в такому стані, зблід так сильно, ніби зустрів розгнівану привидку самої королеви Вікторії в коридорі.

— Міс Коваль... — прошепотів він, і його рука, що тримала теку з документами, помітно затремтіла. Він вказав на масивні дубові двері кабінету шефа. — Він там. Він чекає на вас уже півтори години в повній тиші. Це найстрашніше. Він скасував три стратегічні зустрічі з інвесторами. Марто, мені здається, вам краще... просто не заходити туди без бронежилета і підписаного заповіту.

Я проігнорувала його попередження, бо відступати було нікуди, і штовхнула важкі двері. У кабінеті панував холод, посилений кондиціонером та атмосферою суворої дисципліни. Містер Хамфріс повільно, дуже повільно підняв голову від стопок паперів. Його ідеально зачесана сивина виглядала як холодна полірована сталь, а погляд був настільки гострим, що міг би без зусиль різати загартоване скло.

— Марто. Сідайте, — промовив він хрипкуватим, небезпечно тихим голосом, від якого в мене по спині пробігли крижані мурахи.

Я сіла на самий краєчок стільця, намагаючись майже не дихати в його бік. Мені здавалося, що кожна молекула вчорашнього бару зараз випромінюється від мене, заповнюючи цей стерильний простір.

— Містере Хамфріс, я щиро перепрошую... — почала я, намагаючись надати голосу ділового звучання. — У мене виникли абсолютно непередбачувані технічні проблеми з машиною, телефон розрядився, і...

— Годі, — він перебив мою жалюгідну брехню одним коротким, владним жестом руки. — Ви вчора вчинили справжню революцію в «The Ivy». Лорд Брентфорд зателефонував мені зранку. Він у захваті від вашої «нової енергії», вашої відвертої зухвалості та того, як ви поставили на місце Еріка. Але сьогодні, Марто, ви просто розтоптали мою довіру. За п’ять років бездоганної служби ви ніколи не запізнювалися. Навіть на хвилину! Ви були найнадійнішим, найточнішим гвинтиком у цьому прецизійному механізмі. А сьогодні ви з’явилися на роботу... — він принюхався, і на його обличчі з'явилася гримаса відрази, — ...якщо це запах вашого нового успіху, то він мені категорично не подобається. Від вас тхне перегаром і дешевими пригодами, Коваль.

Мені хотілося буквально провалитися крізь цей ідеально відполірований паркет, зникнути, розчинитися в повітрі. Я відчула таку гостру, пекучу провину перед справжньою Мартою, що в очах на мить справді защипало. Я руйнувала все те, що вона будувала роками, цеглина за цеглиною, відмовляючи собі в радощах, сні та особистому житті. Її бездоганну, кришталеву репутацію «ідеальної професіоналки» я перетворила на фарс за одну ніч.

— Якщо подібне повториться хоча б ще один раз, хоча б на п'ять хвилин — я передам проект Брентфорда іншому архітектору. І мені буде абсолютно байдуже на ваш талант, на ваші попередні заслуги чи мої симпатії, якщо я не можу покластися на вашу дисципліну. У нашому бізнесі надійність вартує більше за геніальність. Вільні. Повертайтеся до роботи, якщо ви ще на неї фізично здатні.

Я вийшла з кабінету на ватних ногах, відчуваючи себе розчавленою, брудною і нікчемною. Джеймс дивився на мене з таким щирим жалем, що мені стало ще гірше. Я забігла у свій кабінет і зачинила двері на ключ, притулившись до них спиною.

— Так не можна, Анжело... так не можна, — прошепотіла я до свого відображення в скляній перегородці, дивлячись на руки, що все ще дрібно тремтіли. — Ти не маєш права все зіпсувати. Марта там, у Києві, можливо, зараз бореться за моє життя, вигрібає мої борги, терпить моїх кредиторів, а я тут розважаюся в сумнівних клубах і підставляю її під нищівний удар. Це не гра. Це життя живої людини.

Я підійшла до величезного вікна, з якого відкривався вид на Сіті. Лондон сьогодні здавався не величним, а холодним, байдужим і хижим. Потрібно було нарешті осягнути реальність: я — не Марта, я ніколи нею не стану, але зараз я зобов'язана бути кращою версією її самої. Я маю зберегти її кар’єру, її статус, її дім і її майбутнє. Я маю навчитися відстоювати її кордони, які такі люди, як Ерік чи Хамфріс, вправно стирали роками, перетворюючи її на зручний інструмент.

Я дістала шкіряний блокнот і почала писати жорсткий план на тиждень. Жодного алкоголю. Жодних нічних прогулянок. Робота до останнього клієнта. Я пообіцяла собі, що вивчу всі технічні характеристики цього клятого атріуму до останнього болтика, до останньої заклепки.